Розділ 11

Луана

Я згадую обличчя Фрая, те почуття жаху й огиди, яке він не зміг приховати, щойно побачивши мене. Потім, звісно, він опанував себе та змінив гидливий вираз обличчя на здивовано-співчутливий.

Але його перша реакція така ж, як у всіх, і Істинність тут не зарадить. На що я сподівалася? Що мало змінитися? Як я була потворою, так нею і залишилася. Тільки тепер Фрай до мене прив’язаний. Як же я могла так безглуздо вчинити?

«Навіщо ти це зробила з нами? — звертаюся до своєї другої іпостасі. — Хіба ти не розумієш, на що прирекла нас? І його… Про що ти думала?»

Але моя друга сутність тільки блаженно усміхається в моїй голові та радісно муркоче. У драконячій подобі я виглядаю не так потворно: на місці страшних шрамів росте луска, прикриваючи їх. Вона не блискуча і трохи іншого відтінку, тож здалеку здається, ніби я просто забруднилася. А зблизька мене ніхто не розглядав. Поки що.

Не дочекавшись розумної відповіді від своєї другої іпостасі, йду в лікарське крило. Збираюся ввечері написати листа бабусі. Напевно, треба повідомити їй «радісну» звістку. Все-таки я здобула Істинність! Ось тільки як і що розповісти? Правду? Про те, що мій Істинний від огиди до мене ледь не знепритомнів? Або вигадати гарну історію про кохання з першого… ні, не погляду — дотику? Написати про глибокі почуття та нерозривний зв’язок? У принципі, якщо підкоригувати, прибрати «почуття» та «кохання», вийде цілком пристойно, а головне — чесно.

Я старанно складаю листа бабусі, намагаючись поєднати реальність і… брехню? Ні, швидше напівправду. Увечері, після вечері, коли я вже лежу на ліжку в нашій кімнаті, Аліка не витримує і питає:

— Луано, що трапилося? Ти весь день ходиш сама не своя.

— Аліко, цієї ночі я літала на озеро… — починаю здалеку. — І зустріла там Фрая, і ми з ним… — не наважуюся вимовити вголос, бо не знаю, як описати словами те, що сталося.

— Ви що? Це ж не те, про що я подумала, Луаночко?

— Саме те. Ми… провели ніч разом…

— Богине Гір! Але як? Він… — подруга охає та прикриває рота долонею.

І, здається, я розумію, що вона має на увазі. Подруга хотіла запитати: «Як він міг на тебе спокуситися?». І стає так боляче, майже як тоді, коли Фрай, скривившись, відштовхнув мене.

— Ми були у звіриній подобі, і він не бачив моїх шрамів… поки не прийшов до Сааміта, — схлипую я, згадуючи нашу зустріч біля лікарняного відділення.

— Луано!

— Аліко, найбільше я зараз хочу повернутися до бабусі! Але це неможливо. Це надто далеко від столиці для Істинності. Що мені робити, подружко?

Фрай

Я знову опиняюся перед вибором: напитися до нестями чи все-таки доповісти королю? Почуття обов’язку перемагає, і я вирушаю до королівських покоїв. Варта проводжає мене до кабінету, і я терпляче чекаю на появу монарха.

— Ердане, я її знайшов… — повідомляю другу «радісну» звістку, щойно він заходить.

— Вітаю, друже! Я радий за тебе! — він пильно дивиться на мене й додає: — Я зарано тішуся? Щось не так? Хто вона? Сподіваюся, незаміжня? Мені ці ваші розлучення — як ножем по горлу. Розповідай!

— Вона — звичайна дівчина, незаміжня. Навчається в Академії за королівською квотою, — розповідаю все, що дізнався про Луану, відтягуючи мить, коли доведеться визнати найголовніше.

— Поки що звучить непогано, але щось мені підказує, що ти не договорюєш, — злегка примружившись, дивиться на мене Ердан.

Як і його батько, Ердан має хист витягувати зі співрозмовника правду. І я продовжую:

— Це Луана, помічниця лікаря Сааміта.

— Та симпатична чи інша? Не дивно, що Ердан не пам’ятає імен усіх, хто буває в палаці, тим паче якихось студенток. Але те, що одна з дівчат має неординарну зовнішність, король напевно знає.

— Інша…

Мовчимо. Пауза затягується. Я сиджу, зціпивши зуби, і дивлюся в підлогу. Ердан теж не дивиться на мене.

— Фраю… я…

— Немає слів, друже?

— Немає…

— Тоді помовчмо…