Розділ 10

Луана

Боги! Що я накоїла! Я не знаю, як так вийшло. Усі мої розсудливі думки кудись зникають, щойно Фрай опиняється поруч. Моя дракониця втрачає голову, заледве побачивши його. Якась непереборна сила притягує нас одне до одного: ми стикаємося в небі та виконуємо шлюбний танець.

За першого ж торкання нас пронизують тисячі голок, і я вже знаю — саме так виглядає ініціалізація Істинності. Опиратися вже безглуздо... Відпустивши себе й подолавши всі заборони, я поринаю з головою в пристрасть, що нас поглинає. Пів ночі ми проводимо в небі, зливаючись у єдине ціле. Це настільки чудово, що я далеко не одразу усвідомлюю сенс того, що відбувається.

А потім настає ранок… Я прокидаюся раніше за Фрая. Уві сні ми прийняли людську подобу. Я не пам’ятаю, як це сталося, мабуть, Фрай теж нічого не помітив. Востаннє дивлюся на гарне обличчя своєї Пари. Щоб розвіяти останні сумніви в правильності свого рішення, перед втечею підходжу до озера і вдивляюся у власне зображення в ранковій гладі води.

Красень і чудовисько. І це зовсім не казка. У житті після таких зустрічей нічого доброго не виходить. Відходжу вбік, обертаюся і злітаю в повітря. Незабаром мені ставати до роботи в Сааміта, треба встигнути. Я не люблю запізнюватися.

Фрай

Вона втекла… Після того як ми були разом. Після того як стали єдиним цілим. Простіть мені Боги, але я нічого не тямлю в жінках! Чому? Чому вона втекла? Невже я був настільки поганим? Взагалі-то ще ніхто не скаржився, швидше навпаки. До того ж і вона явно не була проти.

Знову і знову в голові крутиться те саме питання: чому вона втекла? Я перебираю всі можливі варіанти — від деяких у мене луска на загривку дибки стає. Сподіваюся, вона незаміжня і її не викрали, поки я безсовісно спав на піску. Зрештою розумію, що страждати й стогнати немає сенсу — треба повертатися до столиці, щоб відшукати свою Пару.

Шлях від озера до палацу займає у швидкісного дракона лише кілька хвилин. Куди йти спершу? До короля чи до Сааміта? Адже тільки лікар знає, де шукати мою пропажу. Прикидаю, чим зараз зайнятий Ердан, швидше за все вони з Ксі… Ні, не варто їх зараз турбувати. У будь-якому разі, мені нічого розповісти королю про мою Істинну, крім того, що це нарешті сталося. Отже, спочатку до Сааміта.

Ранок, вихідний день. Моя дівчина, напевно, ще ніжиться в ліжку після нашої бурхливої ночі. Та я і сам би зараз із задоволенням приліг. Навіть без урахування виснажливого тижня, ця ніч тягне на декілька годин регенерації! Але спершу — знайти Луану. Потім ми підемо до Ердана, далі — в храм з родовими обручками… а тоді… Ні, сьогодні нам точно буде не до сну!

Підходжу до лікарні. Нікого ще немає. Рано. Сонце тільки сходить, освітлюючи променями сторожові вежі. Притуляюся плечем до стіни та заплющую очі, уявляючи, як обіймаю свою дружину, роздягаю її, милуюся тілом, вдихаю запах, що вже став рідним. І я реально починаю його відчувати! Цей аромат… Я впізнав її! І мій дракон також! На мене налітає дівчина, я підхоплюю її на руки й кружляю довкола себе.

— Дівчинко моя! Навіщо ти втекла? — шепочу я і розплющую очі. І тієї ж миті відштовхую від себе цю… істоту… — Якого… Хто ти? — намагаюся опанувати себе, але не бачу нічого, крім страшних, потворних шрамів через усе обличчя. Мій дракон скиглить і вимагає торкнутися моєї Пари…. Що? Це вона??? Боги! Що за дивні у вас жарти?

— Я — Луана. Але ви й так це знаєте, — відповідає дівчина, швидко прикриваючи обличчя хусткою так, що залишаються лише очі.

— Ти — це вона? — здавлено питаю. Дурне питання. Я ж відчуваю, що це моя Істинна.

— Так. Вибачте.

Потираю скроні, щоб вгамувати страшенний головний біль. Не знаю, що сказати. Мені треба поспати. Йду мовчки, не попрощавшись. Навіть не глянувши на неї наостанок. Навіщо? Я вже побачив усе, що треба. Хотілося б знати, за що Боги мене так карають…

Повільно йду від лікарського крила до палацу, намагаючись упорядкувати думки й перестати гнівити небо звинуваченнями. Може, Боги й самі не знали, як виглядає моя Пара? Або не переймалися такою дрібницею. Їм-то воно навіщо…

— Фраю? Що ти тут робиш, у тебе все гаразд? — от невчасно я на Сааміта наштовхнувся!

— Так, усе добре, я просто зайшов…

— Ти, мабуть, до Луани? — перебиває лікар. Некрилаті Боги! Невже вона вже всім роздзвонила про нашу Істинність?

— А чому це я маю приходити до Луани? — питаю з викликом.

— Як чому? Це ж вона тебе врятувала! Дівчинка відчула, що ти поранений, і відправила королівську варту до озера. Знайди вони тебе на пів години пізніше, і вже нічого не можна було б вдіяти! До того ж це вона приготувала ліки для примусового обороту, який повернув тебе до життя. Я думав, ти прийшов подякувати. Як мінімум… — підморгує Сааміт.

Він що, знущається? На що, крім подяки, вона може розраховувати?

— Я… так, хотів сказати «спасибі», але вона втекла…

— Луана дуже соромиться своїх шрамів, — сумно каже лікар. — Ти ж бачив їх…

— Бачив, — зізнаюся і навіщось питаю: — Звідки вони в неї?

— Ведмедиця… Луана була ще зовсім маленькою, коли на неї напав звір. Дівчинка врятувала ведмежа з річки, а його мати цього не зрозуміла. Це сталося ще до першого обороту. Тоді їй не була доступна регенерація, тому й такі наслідки.

— А потім? З цим можна було щось вдіяти, коли вона почала обертатися? — цікавлюся, сам не розуміючи навіщо.

— Якби одразу, можна було б мінімізувати пошкодження. Але що більше минає часу, то складніше все виправити.

— Чому ж її батьки не звернулися до лікарів?

— Батьки? Вона сирота, жила на Північних кордонах із бабусею. Звідки в них такі кошти? Це дуже дороге задоволення. Та й фахівців, які могли б це виправити, у Диких Землях немає. Для лікування Луані треба вирушити до Імперії.

Дівчину шкода, але їй нічим не зарадиш. Тепер треба вирішити, що робити мені. Як мінімум, поговорити з Ерданом. Я тепер прив’язаний до своєї Пари, і це внесе певні корективи в мою роботу.