Розділ 8

Луана

Після вечері я наважуюся поговорити з подругою.

— Аліко, поки Фрай тут, я не приходитиму. Скажи Сааміту, що мені треба… підтягнути хвости з анатомії! Ти ж мене розумієш?

— Ти впевнена, Луано? Я поділяю твою думку, що ініціалізувати вашу Істинність без відома Фрая не можна, але і приховувати її теж неправильно!

— Аліко, ти ж знаєш його! Він вчинить шляхетно, а до чого це призведе, ми знаємо, — зітхаю я і продовжую: — То ти зі мною, подруго? Прикриєш?

— Та куди я подінуся. Хоча і вважаю, що це хибне рішення.

Ми лягаємо спати, але заснути мені не вдається. Я не знаходжу собі місця. Знаю, що рішення не приходити в лікарське крило, поки Фрай там — правильне. Я не змогла б стриматися! Мене так і тягне доторкнутися до нього, погладити рукою, пригорнутися усім тілом… Далі я не дозволяю своїм фантазіям розвиватися. Це неправильно, безглуздо й небезпечно…

Сьогодні вихідний, і я сиджу над конспектами. У мене справді є невеликі проблеми з анатомією. Я не брешу. Я взагалі не люблю брехати. Напевно, тому, що від бабусі я нічого не приховувала, а більше мені й не було з ким спілкуватися.

Бабуся! Може, написати Касії та розповісти про свого Істинного? Я хапаю аркуш паперу й починаю писати листа. Але не наважуюся зізнатися, що отримала дар Богині Гір і відмовилася від нього. Тому розповідаю лише про те, як приготувала витяжку та допомогла врятувати незнайомого мені та зовсім стороннього дракона.

— Луано, як ти? — насамперед запитує мене Аліка, заходячи пізно ввечері до нашої кімнати.

— Що зі мною станеться! Як він?

— Вже легше. Приходить до тями. Сьогодні розмовляв із королем та з братом.

— Дякую Богам! — шепочу я.

— Завдячуючи тобі, Луано!

Ми з Алікою замовкаємо, але ненадовго. Не минає і трьох хвилин, як я знову цікавлюся Фраєм.

— У нього з’явився апетит? Рани загоїлися? Він уже обертається? — засипаю Аліку питаннями.

Я мушу знати, що з ним відбувається!

— Рани гояться, апетит так собі, не обертається ще, — швидко видає Аліка й додає: — Ось, узяла спеціально для тебе.

Аліка простягає мені щось загорнуте в серветку, і я, розгорнувши подарунок, здається, навіть починаю верещати від радості.

— Це… це його? — не в змозі повірити у своє щастя, питаю подругу, розглядаючи три блискучі та міцні як сталь лусочки світло-сірого забарвлення.

— Ну не із Сааміта ж я їх висмикнула! — сміється Аліка.

— Дякую, — щиро кажу я, притискаючи дорогоцінний подарунок до грудей.

Коли подруга йде в душ, я дістаю свій скарб з-під подушки. Ніжно торкаюся лусочок, не знаючи, що у лікарняному крилі палацу їхній власник цієї миті блаженно закочує очі й муркоче

Через кілька днів Аліка повідомляє радісну звістку: Фрай повністю одужав, і мені більше не загрожує наштовхнутися на нього в лікарняному крилі. Тепер я можу знову допомагати Сааміту. Тож сьогодні, після занять в Академії, ми з Алікою вирушаємо до лікарні разом.

— Луано, нарешті ти до нас повернулася! — Сааміт радісно вітає мене, і я також рада його бачити! Мені не вистачало цієї роботи.

— А наш пацієнт кілька разів питав про тебе! Вдаю, що не розумію, про кого мова, хоча серце болісно стискається.

— Хто?

— Фрай. Я його сьогодні випустив.

Це я знаю, тільки тому й наважилася прийти, впевнена, що вже не зустріну його.

— Він уже абсолютно здоровий, — продовжує Сааміт. — Регенерація повернулася до свого нормального режиму.

І це я теж знаю, хоч мені ніхто не говорив. Я відчуваю, що з Фраєм усе гаразд! Ще вчора я змогла полегшено видихнути та розслабитися.

Фрай

Я дізнаюся, що дівчину, ту, іншу помічницю лікаря, звуть Луана. Це вона — моя Істинна! Я знаю! І як тільки мені дозволять обернутися, я знайду її. Вночі мною опановує дивне почуття. Мене просто накриває ніжністю, ніби моя Пара знаходиться поряд і гладить мене. Я починаю муркотіти та з кожним подихом відчуваю приплив сил. Моя регенерація повернулася до норми!

Через два дні мене випускають із лікарського крила, і насамперед я йду до свого короля. Мені треба доповісти про повернення на службу, але я хочу попросити про відпустку. Мені треба знайти дівчину!

— Фраю! Ну нарешті! Я радий, що ти здоровий і можеш ставати до роботи! Ти ж здоровий? — радісно вітає мене король.

— Так, мій королю! — Ердан кривиться.

За стільки років дружби ми вже давно не використовуємо офіційне звернення наодинці.

— Але мені потрібна відпустка.

— Фраю, щось трапилося? — здогадується Ердан.

Він знає, що без нагальної потреби я б не став просити про відпустку в такий складний для королівства час.

— Це особисте…

— Не зараз! — стогне друг. — Будь ласка, Фраю! Ситуація на Північному кордоні будь-якої миті може вибухнути! Я не хочу війни, але на поступки ми не підемо. Ти мені потрібен для переговорів.

Скриплячи зубами, я погоджуюся почекати з відпусткою. Король має рацію. Не час зараз думати про себе, коли королівство в небезпеці!

— Добре. Але за першої ж можливості…

— Обіцяю! Як тільки ми підпишемо угоду із союзниками, займешся своїм особистим життям.

— Ти з’ясував, хто на мене напав? — питаю. Я розповів королю все, що пам’ятаю про нападників, відразу, як тільки зміг більш-менш зв'язно висловлювати свої думки.

— З’ясував. Як я і припускав, нам не хочуть дозволити укласти мирну угоду. Відповідь наших союзників не повинна була дійти до мене. Тому й намагалися тебе вбити. Слава Богам, у них не вийшло! Я радий, що ти залишився з нами, друже.

— Та я теж, — сміємося з Ерданом.

Мені фізично боляче від того, що я не можу просто зараз зустрітися з Луаною, але Ердан має рацію: зараз є справи важливіші, ніж особисте життя.