Розділ 5

Луана

Перші дні в Академії більше схожі на війну, ніж на навчання в елітному закладі.

Таке відчуття, що як мінімум дев’яносто відсотків студентів налаштовані проти нас! Насмішки однокурсників на заняттях, як виявляється, це ще не найстрашніше. Деякі з них вирішують не обмежуватися лише словами.

Першого ж дня, повернувшись до своєї кімнати в гуртожитку, ми з Алікою виявляємо у своїх ліжках величезних болотних жаб, а на стіні напис: «Подібне до подібного». Мабуть, у цьому місці ми маємо злякатися? Але спочатку ми з Алікою одночасно сміємося, а потім, підморгнувши одна одній, беремося до процесу безпечного (для нас і для цих милих створінь) викачування вмісту їхніх черевних резервуарів.

На відміну від наших новоявлених «товаришів по цеху», ми з Алікою чудово знаємо, яку шикарну проносну властивість він має. За правильного застосування, звісно. Здається, комусь із наших недоброзичливців належить провести кілька неприємних діб в ізоляторі!

Здебільшого викладачі ставляться до нас неупереджено, з огляду на те, що Аліку тут давно знають, а сваритися з деканом ніхто в здоровому глузді не буде. Тому, хоч вони, може, і здогадуються, чому пів курсу страждає на кишковий розлад, але виду ніхто не подає. А ми проводимо кілька спокійних днів.

Наступними нашими «подарунками» виявляються квітки расіріуса — рослини, що чудово пахне, але викликає алергічну реакцію у вигляді драконової корости. Їх нам знову підкладають у ліжко.

— Цікаво, судячи з усього, організатор має непогані знання, — задумливо каже Аліка, ледь зайшовши в кімнату й почувши запах підступної рослини.

— А ось у виконавця брак фантазії — вдруге підкладають у ліжко, — констатую факт, і ми хором промовляємо:

— Варіса та Калагара!

Ця парочка, схоже, непогано зіспівалася. Але й ми з Алікою порозумілися! Наступного дня ізолятор лікарського факультету поповнюється двома пацієнтками.

Фрай

— Фрррраааю! — гарчить брат, вриваючись у мою спальню та змушуючи мене підскочити з ліжка.

— Що трапилося, брате? — питаю я, подумки малюючи всілякі стихійні й не тільки лиха. Від війни з Імперією до нашестя іссіміорів-мутантів.

— Фрррааю! Це правда?? — і далі гарчить Філ.

— Що? — спросоння не можу зрозуміти, чого він від мене хоче.

— Ти розлучився з Арією? — нарешті озвучує брат причину всієї цієї метушні.

— А, ти про це… я вже думав, щось серйозне сталося! — видихаю. Я справді встиг злякатися!

— То ти розлучився?

— Я так розумію, Арія була у вас?

— Так! І не уникай відповіді!

— Та я до цього й веду! Ти родовий перстень у неї на пальці бачив? — спокійно продовжую.

— Ні! — теж трохи заспокоївшись, каже брат.

Наставник нам не втомлювався повторювати, що емоції заразні. І спокоєм також можна ділитися, як і гнівом. Тим паче якщо є ментальний зв’язок, та ще такий сильний, як між мною і братом-близнюком.

— Отже, обручки не було. Тож до чого ці питання? Алія на вухо нашипіла? — закочую очі та наливаю нам із братом по келиху міцного.

— Ти на мою дружину не нападай! Знаєш, чого я тільки сьогодні не наслухався?

— Мм… дай вгадаю, — підношу келих до губ, відпиваю ковток і вдаю, що задумався. Потім, різко розплющивши очі, роблю захоплено-здивоване обличчя і видаю: — Правди! Сьогодні тобі не вдалося почути, що між мною та Арією сталося насправді!

Брат втомлено сідає в крісло та одним махом випиває запропонований мною (елітний, між іншим) напій, тоді як я продовжую пити маленькими ковтками, смакуючи після кожної порції.

— Отже, тебе цікавить правда?

— Годі вже нагнітати, ти в нас визнаний майстер спецефектів. Розповідай уже, що сталося.

— Без спецефектів?

— Без.

— Тільки одні голі, просто-таки оголені факти?

— Тільки гол… Ти застав Арію…?

— Ага. Обидва були у відповідному вбранні, тобто без нічого. У нашому подружньому ліжку, яке я, до речі, уже наказав викинути, попередньо трохи подрібнивши для зручності. І навіть стіни в спальні розпорядився перефарбувати.

— А як звали цього муда… смертника за життя??

— Старат.

— Стривай, я сьогодні його бачив у канцелярії!

— Так, вони з Арією відлітають на кордон з Озерним Краєм…

— Нічого не розумію, хіба ти його не вбив? Не відірвав голову, не перекусив навпіл?

— Я його пальцем не чіпав…

Філ замислюється, потім рішуче підводиться і підходить до мене. Торкається лоба, бере руку й рахує пульс.

— Я не розумію, ти що, під заспокійливим? Але з твоєю роботою це неможливо… Чи король Ердан дав тобі відпустку?

— Ні, Філе, усе набагато простіше: Арія і Старат — Істинна Пара... — Філ присвистує, а я продовжую: — А я відчуваю, що десь поруч знаходиться моя…

— Твоя хто? — не доходить одразу до брата.

— Моя Пара, Філе, моя Істинна. Я відчуваю її присутність. Вона десь тут, у палаці!

Я замовкаю, і Філ теж не поспішає коментувати. Істинність — дар Богів. І далеко не кожному судилося пізнати її. Так, вона створює колосальні проблеми, але натомість дає можливість пізнати справжнє блаженство єднання і нерозривного зв’язку, коли все навпіл — і почуття, й емоції, і душа, і тіло.

Мій дракон уже кілька днів поводиться як напідпитку, ніби після суміші заспокійливого та веселющого напою, крутячись у моїй голові з досить безглуздою мордою в очікуванні знайомства з нашою Парою. І що гріха таїти, я поділяю його передчуття.