Розділ 4

Луана

Моя ейфорія від вступу до Академії зникла в перший же день занять.

Напередодні ми з Алікою оселилися в гуртожитку, що поряд із самою Академією, та який розташований набагато ближче до лікарняного крила палацу, де ми тепер проводили весь вільний час, ніж житло Сааміта.

Тому ми всі, у тому числі й Сааміт, дійшли висновку, що нам там буде набагато зручніше.

Перенісши свої нечисленні пожитки в нове житло та облаштувавшись там, ми з Алікою з нетерпінням чекали ранку першого навчального дня.

Радісно й рішуче заходимо до аудиторії та, таке відчуття, що потрапляємо до серпентарію…

Здебільшого студенти нашого факультету – дівчата, у гарному і, судячи з усього, дорогому одязі. Ми з Алікою на їхньому фоні виглядаємо, як жебраки.

– Фі… Варісо, ти це відчуваєш?? – одна з дівчат, наших однокурсниць, демонстративно прикриває носик мереживною хустинкою.

– Ти про цей дивний запах, Калагаро? – відповідає їй інша і всі звертають увагу на нас.

– Ти хотіла сказати, сморід. Але мені подобається твоя тактовність, подруго!

Варіса виразно глянув на нас затискає носа пальцями, і всі присутні заржали.

– Боюся, що… еее… запах, назвемо це так, не найгірше, із чим нам тепер доведеться мати справу!

Сміх не припиняється, і ми не одразу помічаємо, що до аудиторії зайшов викладач.

Фрай

Я залишився в будинку Клікета й першу добу просто спав, сподіваючись, що Арія не ризикне приймати в нас вдома когось у першу ж ніч мого «відрядження». До того ж мені справді треба було банально виспатися.

А ось другу ніч, уже повністю відпочивши, я провів у частковому обороті, прислухаючись до звуків, що лунали з дому.

Десь ближче до півночі я відчув запах чужинця. А потім і побачив його – молодого офіцера королівської гвардії, що пробирається під покровом ночі до спальні моєї, поки що, дружини.

Не бажаючи приймати поспішних рішень (хоча які ще можуть бути сумніви? Не в шахи ж вони зібралися грати в мою відсутність у неї під ковдрою??), я підійшов до вікна й заглянув у спальню. Тепер сумнівів про цілі візиту цього гарного самця до моєї дружини не залишалося, і я зібрався було увірватися і відірвати голову нахабі, але почув їхню розмову:

– Аріє, коли ти йому розповіси?? – лунає чоловічий голос із нашої спальні.

– Я не знаю… я боюся його… ти ж знаєш, Фрай – наближений короля і може що завгодно зробити з тобою… з нами… як мінімум відправити на Північні кордони! А я там не виживу! – схлипує дружина.

– Аріє, але ми ж Істинна Пара! Це не може продовжуватися вічно! Я не можу тебе ділити з ним! Я вже насилу стримую свого дракона! – гарчить її співрозмовник.

Ось як! Він – Істинний моєї дружини? Я мало не засміявся, уявивши, як це звучить зі сторони. Ну що ж, смерті Арії я не бажаю, отже, її Пару доведеться залишити живим.

Намагаючись не шуміти, йду в родовий храм і вимовляю слова обряду, що звільняє нас з Арією від шлюбних зв’язків, і повертаюся до дому. Цього разу через двері.

Рішуче заходжу до спальні й зупиняюся у дверях, спостерігаючи переляк парочки та намагаючись утримати себе від бажання прибити їх обох.

– Фраю! Ти тут… як… – злякано вигукує Арія, побачивши мене. Потім переводить погляд на чоловіка, що лежить поряд із нею, і здавлено видихає: – це не те…

– Що я подумав? Ти це хотіла сказати? Ось від тебе, Аріє, я такої банальщини не чекав. Сподівався на щось на кшталт: це все Істинність, я не мала сили чинити опір… ну на крайній випадок: він узяв мене силою…

За останніх моїх слів, Старат, я впізнав цього молодого офіцера і згадав його ім’я, загарчав і спробував схопитися на ноги просто в тому, що був, тобто без нічого.

– Лежати! – гаркнув я. І, звиклий до слухняності, практично вчорашній випускник військової школи, підкорився.

– Віддай кільце, Аріє, – на диво спокійно, здивувавши самого себе, кажу я.

– Що? – Арія не відразу розуміє, про яке кільце йдеться.

– Обручку. Родове кільце. Віддай мені його! Я вже провів ритуал. Ми розлучені.

Я простягаю руку, й Арія знімає з пальця обручку, і віддає її мені, намагаючись не торкатися моєї долоні та сором’язливо прикриваючись простирадлом.

– Аріє. До обіду мій повірений оформить папери, і ти отримаєш усе, що тобі належить за шлюбним контрактом у разі розлучення.

– Але як же, – «зрада» мало не спитала вона, а я посміхнувся.

– Дякуй Богині Гір і вашій Істинності, але більше ніколи не трапляйтеся мені на очі! Обидва! – наприкінці фрази я все-таки гарчу, випускаючи на волю емоції.

– Старате, твоє переведення на кордон з Озерним Краєм я сьогодні ж після сніданку підпишу в короля. І забирайтеся з моїх очей та з мого життя назавжди!

Іду не прощаючись і чомусь полегшено зітхаю. Тепер я вільний для… для чого? Я не розумію. Але почуття, що все йде правильно, не залишає мене.

Вранці вирушаю до короля.