Розділ 4

Луана

Моя ейфорія від вступу до Академії зникає в перший же день занять.

Напередодні ми з Алікою оселяємося в гуртожитку поруч із самою Академією. Він розташований набагато ближче до лікарняного крила палацу, де ми тепер проводимо весь вільний час, ніж житло Сааміта. Тому ми всі, зокрема й Сааміт, доходимо висновку, що нам там буде набагато зручніше.

Перенісши свої нечисленні пожитки в нове помешкання та облаштувавшись там, ми з Алікою з нетерпінням чекаємо ранку першого навчального дня. Радісно й рішуче заходимо до аудиторії та… таке відчуття, що потрапляємо до серпентарію…

Здебільшого студенти нашого факультету — дівчата у гарному та дорогому одязі. Ми з Алікою на їхньому фоні виглядаємо як жебрачки.

— Фі… Варісо, ти це відчуваєш? — одна з дівчат, наших однокурсниць, демонстративно прикриває носик мереживною хустинкою.

— Ти про цей дивний запах, Калагаро? — відповідає їй інша, і всі звертають увагу на нас.

— Ти хотіла сказати — сморід. Але мені подобається твоя тактовність, подруго!

Варіса виразно дивиться на нас, затискає ніс пальцями, і всі присутні регочуть.

— Боюся, що… еее… запах, назвемо це так, — не найгірше, із чим нам тепер доведеться мати справу!

Сміх не припиняється, і ми не одразу помічаємо, що до аудиторії заходить викладач.

Фрай

Я залишаюся в будинку Клікета та першу добу просто сплю, сподіваючись, що Арія не ризикне приймати в нас вдома когось у першу ж ніч мого «відрядження». До того ж мені справді треба банально виспатися.

А ось другу ніч, уже повністю відпочивши, я проводжу в частковому обороті, прислухаючись до звуків, що лунають із дому. Десь ближче до півночі я відчуваю запах чужинця. А потім і бачу його — молодого офіцера королівської гвардії, що пробирається під покровом нічної темряви до спальні моєї, поки що, дружини.

Не бажаючи приймати поспішних рішень (хоча які ще можуть бути сумніви? Не в шахи ж вони зібралися грати в мою відсутність під ковдрою?), я підходжу до вікна й заглядаю у спальню. Тепер сумнівів щодо мети візиту цього гарного самця до моєї дружини не залишається. Я вже збираюся увірватися та відірвати голову нахабі, але чую їхню розмову:

— Аріє, коли ти йому розповіси? — лунає чоловічий голос із нашої спальні.

— Я не знаю… я боюся його… ти ж знаєш, Фрай — наближений короля і може що завгодно зробити з тобою… з нами… як мінімум відправити на Північні кордони! А я там не виживу! — схлипує дружина.

— Аріє, але ми ж Істинна Пара! Це не може продовжуватися вічно. Я не можу тебе ділити з ним. Я вже насилу стримую свого дракона... — гарчить її співрозмовник.

Ось як! Він — Істинний моєї дружини? Я мало не сміюся, уявивши, як це звучить зі сторони. Ну що ж, смерті Арії я не бажаю, отже, її Пару доведеться залишити живим. Намагаючись не шуміти, йду в родовий храм, промовляю слова обряду, що звільняє нас з Арією від шлюбних зв’язків, і повертаюся до дому. Цього разу — через двері.

Рішуче заходжу до спальні й зупиняюся у дверях, спостерігаючи переляк парочки та намагаючись утримати себе від бажання прибити їх обох.

— Фраю! Ти тут… як… — злякано вигукує Арія, побачивши мене. Потім переводить погляд на чоловіка, що лежить поряд із нею, і здавлено видавлює: — Це не те…

— Що я подумав? Ти це хотіла сказати? Ось від тебе, Аріє, я такої банальщини не чекав. Сподівався на щось на кшталт: «це все Істинність, я не мала сили чинити опір»… ну на крайній випадок: «він узяв мене силою»…

При останніх моїх словах Старат (я впізнаю цього офіцера та згадую його ім’я) починає гарчати та намагається схопитися на ноги просто в чому був, тобто без нічого.

— Лежати! — гаркаю я. І, звиклий до послуху, практично вчорашній випускник військової школи підкоряється. — Віддай перстень, Аріє, — на диво спокійно, здивувавши самого себе, кажу я.

— Що? — Арія не відразу розуміє, про що йдеться.

— Обручку. Родовий перстень. Віддай мені його! Я вже провів ритуал. Ми розлучені.

Я простягаю руку, і Арія знімає з пальця обручку та віддає її мені, намагаючись не торкатися моєї долоні та сором’язливо прикриваючись простирадлом.

— Аріє. До обіду мій повірений оформить папери, і ти отримаєш усе, що тобі належить за шлюбним контрактом у разі розлучення.

— Але як же… — «зрада», мало не запитує вона, а я посміхаюся.

— Дякуй Богині Гір і вашій Істинності, але більше ніколи не трапляйтеся мені на очі! Обидва! — наприкінці фрази я все-таки гарчу, випускаючи на волю емоції. — Старате, твоє переведення на кордон з Озерним Краєм я сьогодні ж після сніданку підпишу в короля. І забирайтеся з моїх очей та з мого життя назавжди!

Йду не прощаючись і чомусь полегшено зітхаю. Тепер я вільний для… для чого? Я не розумію. Але почуття, що все йде правильно, не залишає мене.

Вранці вирушаю до короля.

— Ердане, я розлучився, — повідомляю без прелюдій.

— Чутки…? — запитливо підіймає брову друг.

— Виявилися вірними, — коротко відповідаю, не бажаючи вдаватися до подробиць.

— Ти впевнений?

— Більш ніж, я їх застав у відповідному вигляді.

— Добре, тобто я зрозумів.

Я бачу, що Ердан поривається щось спитати, і розумію друга без слів.

— Це Старат із королівської охорони. Ось наказ про його переведення в гарнізон на кордоні з Озерним Краєм.

Ердан знову здивовано підіймає брову.

— Він живий? І чому не на Північні кордони?

— Вони з Арією — Істинна Пара. Я провів обряд розлучення та виконаю умови договору: куплю Арії будинок поруч із гарнізоном і призначу довічне утримання.

Ердан схвально киває.

— Ну, сьогодні ти нарешті залишишся на вечерю? — усміхається друг, і я ствердно, хоч і не радісно, киваю у відповідь:

— Тепер я зовсім вільний і вже нікуди не поспішаю.