Розділ 2

Луана

Шлях до столиці займає в мене майже дві доби.

Першу ніч подорожі я проводжу в лісі. Мені вдається зловити зайця та зібрати ягоди. Для дракона, звісно, цього обмаль буде, але мені й не так далеко летіти! До того ж цю ніч я проводжу в людській іпостасі, тож вечері мені цілком вистачає.

Поснідавши залишками зайчатини та пиріжками, дбайливо запакованими мені із собою Касією, я знову вирушаю в дорогу. Другий день польоту з незвички виявляється набагато важчим, і надвечір я вже ледве махаю крилами.

Другу ночівлю бабуся для мене запланувала у її старих друзів, але мені незручно їх турбувати. Та й мої шрами… я намагаюся нікому не показувати своє спотворене обличчя.

Тому і цю ніч я проводжу в лісі. Але цього разу через погоду, що сильно зіпсувалася, доводиться залишатися в драконячій іпостасі.

Притуляюся до мокрої скелі, яка нітрохи не захищає від холодного дощу, але прикриває від поривів вітру. Заснути мені так і не вдається, і до ранку я вже встигаю не раз пошкодувати, що не скористалася порадою бабусі. Але вранці дощ закінчується, і мій настрій помітно покращується. Полювати мені не дуже хочеться, я взагалі не прихильниця вбивати живність, а пиріжки закінчилися. Тож збираю трохи ягід та грибів і вирушаю в дорогу.

За моїми розрахунками, до столиці залишається лише кілька годин. Мені не дуже хочеться за світлої пори дня зустрічатися з незнайомими людьми на вулицях міста, тому я не кваплюся і решту шляху вирішую подолати пішки.

— Гей, дівчино-красуне! Що ти тут робиш зовсім одна? — раптом лунає в мене за спиною.

Я ойкаю з переляку та, спіткнувшись, падаю просто в багнюку.

— Фраю, я, звісно, знав, що ти майстер укладати жінок, але щоб однією фразою! Пишаюся тобою, брате! — лунає голос з іншого боку.

Я протираю очі від бруду й бачу двох молодих і, зважаючи на все, знатних драконів. Схожі один на одного, як дві краплі води, тільки одягнені вони по-різному. Той, якого назвали Фраєм — у формі королівського офіцера, а другий у звичайному, але дуже добротному одязі. В обох на пальцях родові персні, отже, вони одружені.

Не люблю я таких: тільки-но вирвуться з дому, пристають до всіх, хто має груди! А мої якраз зовсім не маленькі, з огляду на те, що і зріст у мене чималий — я всього на пів голови нижча за чоловіків, що стоять поруч зі мною. Хоч і не дуже високих, але міцних та жилястих.

— Філе, ти налякав дівчисько! — сміється той, який Фрай.

— Ну, припустимо, налякав її ти, а не я! Хоча, з іншого боку, — окинувши мене поглядом, каже Філ, — це дівчисько, схоже, не так просто налякати!

Бруд приховує шрами на моєму обличчі, і брати, не відчувши поки до мене огиди, дуже люб’язні та навіть намагаються загравати.

— Тут поруч, практично за сто метрів звідси, є озеро, де можна вмитися. Ми проведемо!

— Дякую, але не потрібно! — злякано скрикую я. Мені має бути начхати на думку цих одружених, але так приємно просто поговорити з кимось, хто не відводить погляду від моєї потворності та не намагається бути люб’язним тільки з пристойності.

— Чи не хочете ви, дівчино-красуне, продовжувати шлях у такому вигляді? — усміхається той, що у формі офіцера, і я втрачаю самовладання:

— У якому вигляді мені продовжувати шлях, я вирішу сама! Без порад… палацових офіцерів!

Чоловік шипіть, і на його гарному обличчі починають проступати лусочки.

— Та що ти собі дозволяєш? Обірванка! — ну ось і настав кінець люб’язності. Не надовго багатіїв вистачило… Мій зовнішній вигляд красень вирішує використати як привід для образ. Але я не збираюся мовчки та опустивши очі все зносити! Хоч я і не знаю своїх батьків, але моя блискуча луска доводить, що я зі знатного роду! Тому гордо відбиваю:

— Франт!

— Фрай взагалі-то…

— Франт, чепурун і… і… пустодзвоне! — тупаю ногою та віддаляюся в хащі, розмазуючи рукою по грязьовій масці доріжку зі сліз.

«Франт, чепурун і… красень…» — повторюю про себе.

У мене аж серце тьохнуло, коли я його вперше побачила! Не можна бути таким… вродливим… його дружині, тобто їхнім, братів, дружинам пощастило спостерігати щодня ці досконалі обличчя.

Я, напевно, заздрю, але мені не судилося коли-небудь цілувати таке! Та й навряд чи взагалі хоч якесь. До моїх шрамів важко звикнути. Я так і не змогла, хоча живу з ними майже все життя. Нещасний випадок, який понівечив моє обличчя та все тіло, стався до мого першого обороту, коли мені ще була недоступна драконяча регенерація.

Бабуся впевнена, що досвідчений лікар зможе впоратися з моєю потворністю, але грошей у нас на це немає. Можливо, колись, коли я сама стану лікарем і з’явиться фінансова можливість… не раніше, звісно, ніж ми з бабусею оселимося у своєму гарному й теплому будинку!

Спрямовую свої мрії в потрібне річище. Розв’язувати проблеми треба послідовно. Зараз моє завдання — дістатися до столиці та знайти Сааміта. Бабусиного учня. А потім вступити до Королівської Академії…

Бруд на обличчі починає підсихати та неприємно стягує шкіру. В одному цей франт, тобто Фрай, має рацію — мені треба привести себе до ладу. Намагаючись не натрапити знову на братів-близнюків, постійно прислухаючись, йду в той бік, де, за їхніми словами, розташоване озеро.

А ось і воно. Не обманув, красень! Перш ніж вийти з лісу, уважно озираюся. Ніби нікого. Підходжу до води та знімаю дорожню сукню, залишаючись у нижній сорочці. Долаю бажання поринути в озеро, боячись, що тут ще хтось може опинитися. Вмиваюся та одягаю свою єдину пристойну сукню. Я планувала переодягнутися ближче до столиці, але тепер не маю варіантів. Бруд на одязі вже підсох, і я зчищаю його, як можу. Прати й сушити одяг немає часу, якщо я не хочу ще одну ніч провести в лісі.

Фрай

— А дівчисько нічого так… — зітхаю я.

Ми сидимо з братом у кущах біля озера та, як стурбовані малолітки, розглядаємо дівчину.

— І що ти на такій відстані та під цим балахоном зміг розгледіти? — дивується Філ.