Розділ 1

Луана

Я все життя ненавиділа дзеркала. У них я бачила не дівчину, а чудовисько. Потвору, від якої всі з огидою відвертаються... Мій вирок був написаний на моєму обличчі — потворні шрами, які зробили мене вигнанкою ще з дитинства… Моя доля — ховатися в тіні лісів Північного кордону, збирати трави та сподіватися, що ніхто не побачить мого обличчя під хусткою та густою завісою волосся.

Але одного ранку все змінилося...

— Луано, дитинко, нам треба поговорити, — каже бабуся Касія, дочекавшись, коли я поставлю кошик із зібраними лікувальними травами на стіл кухні. Якщо так можна назвати маленьке, але багатофункціональне приміщення, де ми готуємо їжу, їмо, сушимо лікувальні трави та готуємо зілля.

— Що трапилося, бабусю? Ти виглядаєш стурбованою! — з тривогою питаю Касію.

— Я отримала відповідь від свого учня, Сааміта, — глибоко зітхає бабуся, дістаючи з кишені пом’ятий конверт із сургучевою печаткою. — Колись він навчався в мене, а тепер викладає в Королівській Академії. Тебе допустили до вступних іспитів! І якщо ти їх успішно складеш… приймуть на навчання зі стипендією!

— Але як? — шепочу я, не вірячи своїм вухам. — І… я не можу тебе залишити тут одну! Тобі вже й ходити важко, і літати ти не можеш, та і я… я ж… чудовисько лісове із цими шрамами… наді мною сміятися всі в академії будуть!

— Луано, з твоїми знаннями та здібностями, тебе поважатимуть! А шрами… нехай це буде на совісті тих, хто сміється. Ти будеш найкращою ученицею! Я знаю!

Я не можу повірити! Невже збудеться моя найзаповітніша мрія? У мене з’явився шанс навчатися в Королівській Академії, і я зможу стати дипломованим лікарем. Я заберу бабусю з Північного кордону за першої ж нагоди. Ми оселимося там, де тепло, а може, навіть недалеко від гарячих цілющих джерел, де бабуся зможе прогріти свої старі кісточки… Як завжди розмріялася я…

Та для цього мені треба відучитися три курси в Академії. Скласти вступні іспити й протриматися там три роки. Вступ до Академії — це лише перший крок у довгій та важкій подорожі. Подорожі, де кожен день буде випробуванням моїм знанням та витривалості. Де мене зустрінуть не з радістю, а зі зневагою за мій вигляд, за моє походження, за мої шрами на обличчі.

Але це єдиний шанс витягнути нас із бабусею із цього місця. І я ним скористаюся!

— Коли мені треба летіти до Академії? — запитую Касію, намагаючись на ходу придумати, де мені влаштуватися в столиці на час вступних іспитів і до початку занять.

Якщо я вступлю до Академії… Ні! Коли! Я вступлю до Академії, мені нададуть гуртожиток та харчування в студентській їдальні. А якщо я ще отримуватиму стипендію, то зможу відсилати гроші бабусі. А ось до початку занять мені треба десь жити… І в столиці це не дешево. Згадую карту Диких Земель: наскільки я пам’ятаю, довкола столиці є ліси та гори. На крайній випадок, зможу оселитися в одній із печер і жити там, полюючи та збираючи ягоди.

— До початку занять ти оселишся в Сааміта. Колись він був моїм учнем, — повторює стара, — а зараз Сааміт — королівський лікар і декан лікарського факультету Академії.

— Але як йому вдалося зробити так, щоб мене допустили до вступних іспитів? Нехай навіть він декан, але навчання в Академії — дороге задоволення!

— Молодий король Ердан запровадив квоти для бідних, але особливо обдарованих абітурієнтів. Вони складають іспити за окремим списком, тож конкуренція буде сильна. Але я впевнена, що ти впораєшся!

Мені б бабусину впевненість. Так, я багато знаю та вмію застосовувати трави для лікування, але щодо загальноосвітніх предметів… Я самоучка. Бабуся навчила мене читати та забезпечила підручниками, хоч це й було дороге задоволення. Всю шкільну програму я пройшла самостійно та склала випускні іспити екстерном, здобувши вищі бали з усіх предметів!

У мене є атестат та знання. Але чи достатньо цього для навчання в Академії?

— Не хвилюйся, я впевнена — ти впораєшся! — читає мої думки Касія і тут же заспокоює: — До того ж Сааміт обіцяв влаштувати тебе на підготовчі заняття. Вони починаються за три дні. Тож часу на збори тобі залишилося лише до ранку.

Я скрикую — чи то від щастя, що моя найзаповітніша мрія починає збуватися, чи то від жаху, що доведеться так швидко розлучатися з бабусею та звичним життям.

Тікаю у свою кімнату, судомно намагаючись вирішити, що ж мені треба із собою взяти. Я ніколи не вилітала з дому більше ніж на пару днів. І просто не уявляю, що мені може знадобитися. Хоча вибір у мене не такий великий.

Збираю майже весь свій одяг, деякі жіночі дрібниці, записник, де зберігаються рецепти зілля від усіляких хвороб. Що ще?? Атестат. Улюблена іграшка — маленький м’який дракончик, який замінив мені сім’ю на все моє життя. І медальйон — це все, що лишилося від моєї родини. У ньому — малюнок молодої та гарної пари — моїх батьків, які загинули одразу після мого народження.

Збори займають не більше пів години, а решту часу ми з бабусею сидимо на порозі нашого старого будинку, згадуючи важкі минулі роки та мріючи про щасливе майбутнє.

Уже давно Касія не може літати, а останнім часом навіть обертається нечасто. Тому ми розлучаємося на порозі нашого старенького будинку.

Я відходжу трохи убік і обертаюся. У драконовій іпостасі мої шрами не такі помітні — їх приховує луска. Але в тих місцях, де знаходяться рубці, луска виглядає трохи інакше й не блищить. Тому я вся якогось плямистого забарвлення і намагаюся без нагальної потреби не обертатися. Особливо за свідків. Але зараз єдиний спосіб для мене дістатися столиці — це долетіти. До того ж непогано було б дорогою полювати, щоб не витрачатися на їжу.

Фрай

— Філе, ти певен, що знову не переплутав? — шиплю я, дивлячись, як мій брат-близнюк обіймає свою дружину — сестру-близнючку моєї. Попало ж мені привезти з Академії Імперії сестер-близнючок за дружин собі та братові!

— А навіть якщо й переплутав? Яка різниця? Хто побачить? — сміється брат, і я миттєво приходжу в лють. Наші стосунки з Арією останнім часом і так на межі, і їх ніяк не покращать подібні братні жарти… Особливо, якщо це не жарти!