Глава 27

УЛЯНА

Тишу, що повисла в кабінеті, раптом порушує телефонний дзвінок дідусевого телефона. Він відповідає. Слухає мовчки, а через хвилин п’ять лише коротко каже:

— Добре. Я зрозумів.

Він мовчки кладе слухавку.

А я, ще двічі перечитавши повідомлення, починаю дратуватися, бо не можу збагнути, кому це все треба, а головне навіщо? Адже це брехня. Хтось намагається вдало вибрані кадри видати за правду. Це реально підстава. Бо як не крути, по-іншому це не назвеш. Але очевидно одне, хтось явно намагається влаштувати нам з дідусем великі проблеми.

— Дідусю, ну що там? — напружено цікавлюся. — Що тобі сказали?

Дідусь зітхає й відмахується.

— Та попросив своїх хлопців про допомогу. Обіцяли подивитися, що можна зробити. Потім відзвітують. Поки нічого не обіцяли, але просили не панікувати.

Видихаю. Не багато, але стовідсотково краще, ніж нічого. Не встигаю ніяк зреагувати, бо тепер дзвонить мій телефон. На екрані висвічується: Мама.

— Уляно, тільки матері нічого не кажи, — просить дідусь. — Не треба їй то знати.

Я на слова дідуся чемно киваю головою і одразу відповідаю.

— Привіт, мам. Слухаю. — намагаюся, аби голос звучав спокійно.

Та замість звичного теплого голосу матері чую незвичну напругу.

— Уляно, ти зараз на СТО?

— Так. А що сталося? — відповідаю і миттєво напружуюся. Бо щось нічого не можу второпати. В голосі матері звучить неприховане невдоволення.

Кілька секунд мама мовчить, а тоді раптом просить.

— Доню... Після роботи одразу приїжджай до нас з Мартином.

Напружено хмурюся, пильно зиркаю на дідуся, який запитувально киває, а я на його жест лише знизую плечима. Але до матері звертаюся.

— Мам, в тебе все добре? Ти якась напружена. Може...

— Так, люба, все добре. Просто нам потрібно серйозно поговорити. — тихо перебиває мене вона. — Тому чекаю тебе ввечері. Геолокацію скину.

Її голос звучить так серйозно, що в мене всередині все холоне.

— Мамо, ти мене лякаєш...

Вона важко зітхає і знову без жодних пояснень просить.

— Просто приїжджай. Нам із Мартином потрібно дуже серйозно поговорити з тобою.

Тепер я остаточно напружуюся. Бо гаразд, ще б вона сама хотіла поговорити, а то ще й з Мартином.

— Про що поговорити, мам?

Знову повисає коротка мовчанка, по якій мама, зітхнувши, відмахується.

— Це не телефоном, доню. Все, моя люба, більше не можу говорити. Поговоримо ввечері. До зустрічі!

Після цих слів зв’язок обривається. Повільно забираю телефон від вуха. Дивлюся на чорний екран і відчуваю, як серце починає калатати дедалі швидше. Недобрі передчуття охопили тіло. Щось мені це все не подобається.

Добре, що дідусеві знову подзвонили і він вийшов, залишивши мене одну. А то б ще зараз допитувався, що та навіщо... Але після дзвінка матері заспокоїтися не можу. Про що вона хоче поговорити? І чому вона не могла все сказати телефоном? Все це якось підозріло.