Глава 26

УЛЯНА

За годину рейду податківців кабінет майже спорожнів. Частину документів вилучили. Дідусь з понурим обличчям мовчки сидить у кріслі. Я ніколи не бачила його таким розгубленим. Присівши поруч, намагаюся хоч якось його підтримати. При тім, що розумію, тут всі слова зайві. Це якийсь треш, а не день.

Пильно зиркаю на дідуся, а він зітхає і здавлено заявляє.

— Годі журитися, моя дівчинко, потрібно це все якось розрулювати. Бо це ж чистої води підстава, тож будемо дзвонити по своїх старих зв’язках... Бо схоже ми солідно комусь дорогу перейшли.

— Куди дзвонити, дідусю? — розгублено питаю з повним нерозумінням.

— Старі знайомі ще залишилися, дитино... Тож ще не все втрачено. Адже цю теку нам підкинули, це однозначно. Тільки тепер цікаво, хто і коли?!

Я чудово розумію, про що він говорить. Але не впевнена, що колишні зв’язки дідуся будуть ефективними зараз. І те, що нас підставили, це справді очевидно.

Дідусь одразу когось набирає телефоном із своїх знайомих, а мій телефон в цю мить пищить, сповіщаючи про вхідне повідомлення з невідомого номера. Ще й медіафайл прийшов. Аж цікаво.

Відкриваю повідомлення і завмираю, адже в ньому відео. Коли відео завантажилося, то в мене шок. Бо це наш вчорашній танець з Муратом. Знято його дуже близько, так, ніби хтось спеціально стояв поруч та знімав. Тільки я цього навіть не помітила. Мабуть. Була занадто захоплена перепалкою із зведеним братом.

На відео саме той момент, коли Даманський міцніше притискає мене до себе. Дідько, дратуюся, бо з боку це виглядає зовсім неоднозначно. Якщо на це буде дивитися людина, яка не знає нас, то не вагаючись скаже, що ми пара.

Кліпаю і прикипаю поглядом до одного рядка під відео.

«Яка гарна пара... Схоже, діти вирішили наслідувати своїх батьків.»

Мене ніби окропом облили. Це ще що за прикол такий? Зараз тому відправнику прилетить. Розлючено натискаю на контакт. І я ані подзвонити не можу, ані відписати. Тому знову спантеличено дивлюся на відео.

І чудово розумію, що його спеціально обрізали. Так, щоб не було видно ані гостей, ані того, що це звичайний танець. Лише видно нас удвох і мене це шалено дратує. Бо дуже боюся, щоб це відео не потрапило в соцмережі.

— Уляно?

Надто голосно кличе мене дідусь. Різко підводжу на нього очі, а він уважно дивиться на мене.

— Що сталося? — напружено перепитує він. — Ти ледь не зелена. Що там у твоєму телефоні?

Я мовчки показую йому телефон і його обличчя кам’яніє.

— Це ще що таке? — розгублено запитує він.

Видихаю і вирішую сказати правду.

— Хтось намагається звести на мене наклеп. Бо я дуже сумніваюся, що це зробили аби насолити Даманському.

— Це погано. — бідкається дідусь, а потім одразу питає. — І хто б міг це зробити?

Пильно дивлюся на свого заклопотаного улюбленця і не хочу його обманювати.

— Не знаю, дідусю... Але це точно зроблено не випадково.

В животі неприємно холоне. Нерви натягнуті наче струна. Бо це все якось навалилося. Вчора Нінель. Сьогодні це відео та ще й податкова. Якось забагато збігів, як для одного дня. Тільки кому потрібно нас підставляти? У нас же звичайне СТО. Можливо, конкуренти, цього не можна виключати. Але щось мені підказує, що тут щось інше, тільки ще б зрозуміти що?