Глава 24

МУРАТ

У мене ніби щось обривається. Не можу повірити у те, що чую. Схоже, Нінель солідно занесло.

— Замовкни. Що ти несеш? Що ти їй наговорила?

— Правду, а що? Хіба я не права? Думаєш, я не бачила, як ти дивишся на неї?

— Замовкни, Нінель. — гримаю, бо нерви здають. Тепер почуваюся страшенно незручно перед зведеною сестрою.

— Ні. Не замовкну. — огризається моя колишня. — Бо я вперше бачу, щоб ти так дивився на дівчину. Ти навіть на мене так не дивився. — переходить на крик Нінель.

Мене починає трясти від злості й цих необґрунтованих звинувачень.

— Дорогенька, ти зараз переходиш усі межі... Схаменися.

— Це ти їх перейшов! — зривається вона. — Через якусь провінційну дівчину викинув мене зі свого життя! Це все через неї! Бо доки не було її...

— Досить, Нінель! Ми розійшлися не через неї. Ти знаєш через що я поставив крапку у наших стосунках. І в усьому винна ти. Бо те, що ти живеш з іншим чоловіком, для мене неприпустимо. І я на це більше не погоджуся, а Дюймовочка тут ні до чого...

— Дюймовочка?! — одразу озлоблено перепитує вона. — То ця дикунка вже тобі не сестра. Вона вже Дюймовочка. А ти ще чимось мені дорікаєш.

Мій голос звучить так різко, що вона навіть здригається.

— Нінель, забирайся звідси. Я нічого більше тобі пояснювати не збираюся. Від учора я вільний робити, що хочу. Тому що наші стосунки закінчилися вчора. Тож ти не маєш жодного права псувати мої нерви. Іди краще до свого Гавриленка і йому мізки винось.

Кілька секунд ми просто мовчки дивимося одне одному в очі.

— Я піду, але я всім розповім, що ти покинув мене через якусь малолітку...

Важко видихаю. Бо моя колишня явно чіпляється за що-небудь, лиш би бути на коні, та мені байдуже.

— То чому ти ще тут? Біжи, всім розповідай. Ніби це комусь страшенно цікаво. Взяли собі за моду всю брудну білизну напоказ. Але, втім, я не заперечую. Викладай, кажи, що хочеш, може, хоч рейтинг собі піднімеш. А там, дивись, іще хтось поведеться на спонсорство Гавриленка.

— Придурок.

Фиркає озлоблено Нінель і, розвернувшись, йде з тераси. Давно пора. Дратуючись, проводжаю стервезну панянку поглядом. Отак я й залип на цій красуні. Повівся на естетику, а потім хотів душевного тепла. Тепер буду уважніше обирати собі супутницю для життя.

Видихаю і розумію, що мені теж потрібно забиратися звідси, бо Нінель точно не піде. Вона через деякий час повернеться і буде виносити мені мізки знову. Буде просити прийняти її. А я цього більше терпіти не хочу.

Попрощавшись з батьком та потенційною майбутньою мачухою, йду до своєї машини. На щастя, Нінель була зайнята розмовою з батьковим товаришем, то я прошмигнув на парковку непоміченим.

Сівши в машину, одразу покидаю територію закладу.

Дорога додому минає майже в повній тиші. Навіть музику не вмикаю. Перед очима чомусь знову і знову з’являється Уляна. Нінель її так розпіарила, що я не можу не думати про неї.

Вона, виявляється, дуже приваблива, коли посміхається, а не дує губки. У моїх спогадах Уляна сміється біля дідуся. Мені подобається її емоційність. Та те, що вона така справжня, жива, не стримує свої емоції, має свою позицію. Яку чітко відстоює. І найголовніше, вона не боїться бути собою. Не старається вдавати з себе білу та пухнасту. І це досить прикольна позиція. Бо з такою значно цікавіше, ніж з правильною няшкою. З такою можна теж бути собою, не потрібно грати на публіку чи стримуватися.

Приїхавши додому, я довго сидів на терасі. Сьогодні така чудова місячна ніч. А я почуваюся самотнім, одиноким вовком. І чомусь так захотілося, щоб поруч була нарешті та чарівна супутниця, яка буде надійною опорою та підтримкою мені. З якою можна буде і у вогонь, і у воду. І яка буде частинкою мене, тільки де таку знайти?

Важкий стогін зривається з грудей, коли дзвонить мій телефон, а на екрані світиться номер Ніколь. Навіть не вагаючись, скидаю дзвінок. Я, одразу піднявшись, йду до охорони. Маю для них особливе розпорядження, бо небажаних гостей посеред ночі бачити тут не хочу.