Глава 21

УЛЯНА

Свято наших батьків у розпалі. Мама з Мартином щаслива. Ведучий забавляє гостей. Всюди лунає сміх, цокають келихи, сипляться вітання для мами та Мартина. Дідусь зі своєю дівчинкою теж щасливі.

А я більше не можу тут залишатися. Тут занадто багато людей та занадто багато галасу. А мені чомусь хочеться тиші та спокою.

Тихенько вислизаю на терасу. Тут майже темно. Лише м’яке світло ліхтарів падає на квіти вздовж доріжки. Легкий вечірній вітерець приємно торкається обличчя. І я, зажмуривши очі, підставляю його під легкий подих вітру. А потім, розплющивши очі, посміхаюся сама собі.

Видихаю і спираюся руками на дерев’яні перила й знову заплющую очі.

Нарешті тиша... Хоч на кілька хвилин. Намагаюся впорядкувати думки, бо після дивного танцю з Муратом у голові справжній безлад. Сама себе зрозуміти не можу. Ще й дратуюся через те, що постійно думаю про цього самовпевненого типа. Хоча мене більше цікавить, чому вони з цією кралечкою сьогодні прийшли поодинці? Мабуть, посварилися. Тут навіть до ворожки ходити не треба. Даманський он як витріщався, коли у залі з’явилася Нінель.

Важко видихаю, коли поруч чую:

— Гарне місце, щоб сховатися.

Від несподіванки різко обертаюся, аби побачити, кому належить жіночий голос. І, я дещо шокована, бо поруч стоїть Нінель. На її губах красується посмішка. Тільки чомусь вона зовсім не здається доброю чи милою. А вона чому сюди прийшла?

— Вам щось потрібно? — стримано питаю.

Вона повільно підходить ближче. Оглядає мене з ніг до голови. Хмикає, а тоді з невдоволеною міною заглядає мені в очі.

— То це все через тебе...

Хмурюся, бо нічого не розумію. Схоже, ця кралечка щось наплутала.

— Перепрошую?

— Не прикидайся, сестричко, — шипить вона.

Мене аж пересмикує, бо реально втямити не можу, що відбувається.

— Яка ще сестричко? Нінель, з вами все добре?

Нінель тихо, з іронією, сміється, чим ще більше дратує мене.

— Ну як яка? Ти з тепер сестричка Мурату. Ви ж скоро родичами будете з Даманським.

Я остаточно перестаю розуміти, куди вона хилить. І що загалі, що несе...

— І, що? Наші батьки разом, і це нормально, — фиркаю. — Чи, може, ви щось маєте проти? Чи, може, щось хотіли?

Нінель схиляє голову набік і знову оцінює мене. Вона мене реально дратує своєю зарозумілістю.

— Хотіла, золотце... — єхидно шипить вона. — Хотіла подивитися на дівчину, через яку мій чоловік остаточно з’їхав з глузду.

Мої очі округляються. Ця кралечка що, вже хильнула собі? Як не намагаюся, та все ніяк не можу зрозуміти ані її поведінки, ані слів.

— Ви зараз серйозно? У вашого чоловіка стосунки з вами... До чого тут я?

— А до того, що через тебе він покинув мене, — фиркає вона. — Швидко ж ти вирішила прибрати до рук братика. Вирішила від мамці своєї не відставати...

У мене просто немає слів. Хочеться послати цю ненормальну під три чорти. Бо вона реально дійшла до абсурду.

— Ви взагалі адекватна? — роздратовано питаю.

Нінель лише посміхається єхидною посмішкою.

— Не вдавай із себе невинну овечку. Я бачила, як Даманський на тебе дивився.

— Та ви... — навіть договорити не можу. Мене бере зло. Я не повинна виправдовуватися за те, чого нема. Тому лише сухо кидаю: — Між мною і Муратом нічого немає.

— Це поки що, дорогенька. Невже справді не бачила, як він на тебе дивиться?! — невдоволено шипить вона. — Я його знаю. Ти вже потрапила в його тенета. Зрештою ти теж, он як вирішилася на нього, коли я прийшла.

Я уже починаю дратуватися. І мені хочеться, аби ця дівчина якнайшвидше пішла і дала мені спокій. Бо її дурнуваті претензії починають виводити мене з себе.

— У вас класна фантазія, Нінель, але я її слухати більше не хочу. Тож залиште мене.

Дівка дивиться на мене, мабуть, з хвилину, а тоді заявляє:

— Я то піду, а ти запам’ятай одну річ... Якщо вже вирішила забрати Мурата у мене, то хоча б не прикидайся святою.

Я дивлюся на неї так, ніби переді мною стоїть божевільна. Бо іншого пояснення її словам просто не знаходжу. А Нінель, криво всміхнувшись, кидає:

— Щасливо залишатися, дрібното, але не розслабляйся, бо Даманського я тобі не віддам.

Вона розвертається і цокає від мене підборами. Навіть дивно, як вона сюди прийшла так тихо, що я не чула. А я ще довго стою нерухомо та дивлюся цій фурії услід. Ну точно пришелепкувата. Через танець записала мене в суперниці.

Хмикаю. Ну от як це розуміти? Що це взагалі було? Невже вона справді думає... Та ні, це повна маячня. Мені взагалі немає діла до Даманського. Зрештою йому, мабуть, до мене також. Ми ж просто зведені брат і сестра. Цікаво, звідки ця краля понавигадувала собі такого.

Видихаю. Все, з мене досить. Я більше не хочу сьогодні нікого бачити. З мене достатньо отаких приколів. А то, не доведи Господи, ще хто з претензіями підійде. Та ну його. Піду краще попрощаюся з мамою і поїду додому.