Глава 20

МУРАТ

Щойно помічаю Нінель, і все всередині стискається. Тільки не зараз. Якого біса вона тут робить? Її не повинно було тут бути. Що вона тут забула? Який треш... Батько цього точно не зрозуміє.

Пальці самі сильніше стискають руку Уляни. Настільки, що вона тихо сіпається поруч, але я цього навіть не усвідомлюю. У голові лише думки про батька. Бо, схоже, ця красуня намітилася вітати його. А я не можу дозволити їй зіпсувати йому такий важливий день.

Нінель упевнено йде через увесь зал. Високо піднята голова, широка усмішка, величезний букет білих троянд, дорогий подарунок у руках. Наче нічого не сталося. Наче сьогодні вранці я не виставив її зі свого дому. От вперта дівка... Невже не розуміє, що наші стосунки завершено остаточно. А найгірше, що знову одягнена так, що не тільки гості, а й офіціанти оглядаються.

— Мурате...

Тихий голос Уляни повертає мене до реальності. Опускаю погляд і лише тепер помічаю, що досі тримаю її за руку. В її очах коїться щось дивне. Але я не зважаю. Не до неї зараз. Одразу відпускаю руку зведеної сестри й зірвано кидаю.

— Пробач, Дюймовочко...

Вона мовчить, лише здивовано дивиться на мене, а тоді знову переводить погляд на Нінель.

Моя ж колишня пре як танк і вже наближається до батька. На вустах виграє вдоволена посмішка. Вона вітає батьків, простягає квіти Олені Григорівні.

Батько чемно дякує, а я стою мов на голках. А потім, схаменувшись, скорочую відстань між нами і тихо кличу свою колишню.

— Нінель...

Вона повільно повертається до мене, і на її губах одразу з’являється переможна усмішка.

— Коханий, пробач, я не встигла вчасно... — розгублено кидає вона, вдаючи ілюзію, наче ми і надалі разом.

Мене аж пересмикує від цієї нахабної брехні. Перепрошую батьків і, забравши свою колишню під руку, веду її якнайдалі від них.

— Нам потрібно поговорити, — намагаюся, аби голос звучав тихо та спокійно.

— Звісно. — Вона кокетливо поправляє волосся. — Я теж цього хочу.

— Не тут. — шиплю зі злістю.

— А чому не тут, коханий? — кліпає вона і, зупинившись, дивиться на мене так, ніби нічого не сталося. — Ми ж майже рідня. Чи може щось не так?

Стискаю щелепи, Нінель мене дратує. Навіть торкатися її не хочеться. Але все ж прошу.

— Ходімо.

Вона, оглянувшись, ще раз усміхається батькам. А я веду її із ресторану і хочу, аби ми якнайшвидше опинилися якнайдалі від гостей.

Тому веду її на вулицю. Поговоримо на стоянці, аби нас ніхто не чув.

Щойно зупиняємося біля моєї машини, як вона невдоволено видихає і так само питає.

— Чому ми прийшли сюди? Невже не можна було залишатися у залі?

Відпускаю її руку і різко заперечую.

— Не можна було, Нінель.

— Ну гаразд. Якщо так треба... — вона, пильно дивлячись на мене, з манірністю в голосі кидає. — Я уважно тебе слухаю... Тепер можеш перепросити мене.

Я кілька секунд просто дивлюся на неї. Невже вона справді нічого не зрозуміла? Чи просто прикидається? Вона про, що? Невже не розуміє, що це справді кінець?

— Нінель... Навіщо ти приїхала?

— Бо мене сюди запросив твій батько. — заклавши руки на грудях, зухвало відповідає вона.

Закочую очима. Ну як можна так поводитися? Ти їй одне, вона тобі десяте... І як же я раніше цього не помічав?

Вона раптом тулиться до мене і, наче нічого не трапилося, бурчить.

— Ну годі сердитися, Мурате. Скільки можна? Давай краще поїхали звідси. Проведемо час удвох...

Мене знову пересмикує. Не можу контролювати ані себе, ані емоції. Обережно відступаю від дівчини. Мені неприємні її доторки.

— Я просив тебе більше не з’являтися в моєму житті? — суворо цікавлюся у відповідь.

— Просив. То й, що? — зухвало перепитує вона.

— То чому ти тут? — роздратовано питаю.

Вона дивиться мені просто в очі і зухвало заявляє.

— Мурате... Тому, що ми пара. Ми дорослі люди. А ти через таку дурницю кіпіш підняв... Нормальні люди через таке, стосунки не закінчують.

Всередині мене все вибухає невдоволенням. Схоже, для неї це справді дурниця.

— Нінель. Між нами все скінчено. Прийми це як факт та припини за мною ходити. — суворо наказую. — Я вже все тобі сказав і повторювати не буду. Після вчора між нами нічого не може бути.

Дівчина робить крок ближче.

— Мурате, але чому? Я ж тебе кохаю тебе...

У мене немає слів. Ну от як з нею говорити? Вона взагалі вміє чути? Чи чує те, хоче чути? Відступаю від машини і просто йду невеличким парком. Мені потрібно заспокоїтися, аби не вибухнути остаточно і не образити цю дівчину. Вона повинна зрозуміти, що між нами уже нічого нема і бути не може.