Глава 19

УЛЯНА

Не знаю чому, але дивлячись на простягнуту руку Мурата, я гублюся. Хочеться йому відмовити, аби втерти носа. Бо щось погоджуватися не хочу. Після нашої дивної розмови на терасі танцювати з ним, мені справді хочеться найменше. Та поки я вагаюся, дідусь легенько штовхає мене ліктем у бік.

— Ну чого сидиш, мала? — тихо бурчить він. — Хлопець запросив, то треба йти.

— Дідусю...

— Не дідусюй, — гримає він. — Я теж он свою дівчинку на танець веду.

Він усміхається до Елеонори й галантно простягає їй руку.

— Дозволите запросити найкрасивішу у світі жінку?

Елеонора тихенько сміється.

— Хіба б я посміла відмовити такому красеню?

— От бачиш, — дідусь підморгує мені. — Усі танцюють. Не ганьби свого дідуся. Ну ж бо погоджуйся.

Я лише важко видихаю. Ну спасибі, дідусю, — обурююся подумки. Кладу таки свою руку в гарячу долоню Мурата. Він одразу допомагає мені підвестися й мовчки веде до танцювального майданчика, де вже танцює чимало пар, і мама з вітчимом теж.

Гаряча долоня Мурата лягає мені на талію. Зітхаю і вимушено кладу руку йому на плече й одразу відчуваю, як напружується все тіло. Почуваюся страшенно незручно.

— Розслабся, Дюймовочко, — тихо просить Даманський.

— З тобою, це неможливо, — відмахуюся.

— І чому ж це? — з іронією перепитує він, ведучи мене у танці.

— Бо ти мене бісиш...

Він хмикає. А я, лише сказавши це, стримую сміх. Навіть при тім, що це частково правда.

— То он воно як? А я думав... — він замовкає.

Мовчимо кілька секунд, та все ж Мурат першим порушує тишу, і несподівано питає:

— Скажи мені, Дюймовочко...

— Що тобі сказати?

Шиплю. Бо танець щойно почався, а мій зведений брат уже мене дратує. Невже так важко якихось три хвилини помовчати...

— Ти завжди така дикунка? — раптом випалює він.

Я аж зупиняюся. Ох, даремно ти це сказав. Мабуть, хочеш аби я тебе покинула посеред танцю. Смикаюся, але він мене не відпускає.

— Даманський, ти про це дуже пошкодуєш... — шиплю з погрозою.

— Можливо, але я хочу знати, чому така вродлива дівчина, така колюча, вперта, недовірлива, та дика?!!

— А з тієї ж причини, з якої ти зарозумілий, зверхній та самозакоханий, — роздратовано випалюю.

— Я ж серйозно питаю, Уляно. — хмуриться він.

— Я теж не жартувала, — фиркаю.

Він посміхається кутиком вуст, пильно дивиться на мене, трохи міцніше притиснувши до себе у танці, і знову неоднозначно кидає:

— А ти цікава...

— Справді?! — з іронією перепитую і одразу, аби допекти йому, заявляю: — А ти зануда...

Даманський заходиться сміхом, що мене дратує ще більше. Ну от чого він регоче? Невже я щось смішне сказала? Та ні, наче...

— Уляно, давай без образ. Ти справді дивна. То бурчиш, то тікаєш, то дивишся на мене так, ніби зараз чимось вдариш.

— Бо іноді дуже хочеться, — шиплю і одразу попереджаю. — Тож будь добрий і не випробовуй моє терпіння. Бо їй-богу, колись чимось гепну.

— За що?

Його очі стають квадратними, і я ледь стримую сміх, але все ж на його питання серйозно відмахуюся.

— За все хороше.

Мурат важко зітхає і знову, прискіпливо дивлячись на мене, питає:

— Ну от чого ти така жахлива?

Він явно хоче мене вивести на емоції. І в нього це непогано виходить. Бо після його слів мовчати не можу.

— Тому, що ти такий нестерпний.

— Уляно, може вже досить. Це геть не смішно, — раптом цілком серйозно звертається до мене мій зведений брат. — Я не думав, що в мене буде сестра, така злюка.

Я примружуюся і фиркаю.

— Яку заслужив. Зрештою ти теж не подарунок.

— Дюймовочко, може годі вже? — ніби закликає мене отямитися, просить Мурат.

— Може й годі, — погоджуюся і одразу питаю. — Тоді поясни, чого ти причепився до мене?

Мурат кілька секунд мовчить. Наче й сам не знає відповіді.

— Не знаю.

Нарешті здавлено відповідає він, і ця відповідь чомусь збиває мене з пантелику більше, ніж наш сарказм.

Але на щастя він мовчить. І я порушувати тишу не хочу. Ми ще кілька секунд мовчки кружляємо під музику. Про себе відзначаю, що при усім, мій зведений брат дуже добре танцює. З ним легко та приємно танцювати.

Видихаю, коли мелодія закінчується. Хочу відступити, але він не відпускає. Підіймаю очі на нього і здавлено кидаю:

— Спасибі за танець.

— І це все?

— А що іще? — нервую я, бо хочу якнайшвидше покинути його компанію.

— Може досить вдавати колючку? Може варто подружитися, хоча б заради батьків...

Пильно дивлюся на чоловіка. І усвідомлюю, що дружби з ним мені найменше хочеться. Ми ж не зобов'язані спілкуватися.

— Не мрій, Даманський.

Розвертаюся, щоб піти до свого столика. Та раптом відчуваю, як його пальці міцніше стискають мою руку. Я здивовано обертаюся.

— Мурате...

Хочу обуритися, але він навіть не дивиться на мене. Його погляд прикипів до входу. Мимоволі теж переводжу очі туди. І завмираю. На порозі залу стоїть Нінель. В її руках величезний букет квітів і красиво запакований подарунок. Вона вдоволено посміхається, дивлячись на мого зведеного брата. І цієї ж миті відчуваю, як пальці Мурата мимоволі стискають мою долоню ще сильніше. Настільки, що стає майже боляче. А він продовжує дивитися тільки на Нінель... Я ж дивлюся то на одного, то на іншого і второпати не можу, що діється.