Глава 18

МУРАТ

Після знайомства з дідусем Уляни та розмови з батьком я йду в обідню залу. Гості вже розсілися за столами. Тихо лунає приємна музика, офіціанти розносять напої, свято у розпалі. Батьки щасливі, і це найголовніше.

Сідаю на своє місце і лише тоді помічаю свою зведену сестру. Вона сидить трохи осторонь, поруч з дідусем та його супутницею. Посміхається, мабуть, Григорій Іванович щось смішне розповідає. Про себе відзначаю, що вона надто мила, коли сміється.

Хмикаю, бо ловлю себе на тому, що постійно дивлюся на неї. І сам не можу пояснити, чому мій погляд прикутий до цього дівчати. І іншого пояснення, як просто цікавість, я знайти не можу. Але чомусь мій погляд знову і знову повертається до неї. Ну, от чому? У ній же немає нічого особливого. Звичайнісінька дівчина. І сьогодні виглядає, як проста пересічна дівчина. Он знову просто сидить, всміхається. І схоже, що саме цією простотою чіпляє мене.

Серджуся сам на себе, бо не розумію, чому залип на цій малій. У залі точно купа дівчат, а я чомусь дивлюся на Уляну. І це вже починає дратувати.

Піднявшись, виходжу на терасу, щоб трохи провітрити голову та охолонути. Але вже через кілька хвилин двері відчиняються, і на терасі з’являється Уляна.

Побачивши мене, вона на мить завмирає, а потім одразу розвертається. Я не можу стримати посмішку і кличу її.

— Дюймовочко, ти куди так швидко?

Уляна зупиняється і повільно повертається.

— Нікуди, — відмахується вона, так і стоячи у дверях.

— А скидається на те, ніби ти тікаєш від мене.

Дівчина здивовано піднімає брову і одразу хмуриться.

— Не лести собі, Даманський.

Посміхаюся на її зухвалість.

— А це не лестощі, Дюймовочко. Просто дивно якось... Ти так впевнено йшла сюди, а щойно побачила мене, і одразу втікаєш...

Дівча важко зітхає і холодно відмахується.

— Я не втікаю, просто хотіла побути одна. Не хочу нічиєї компанії. І твоєї також, тому...

— Ти завжди така гостра на язик? — примружуюся, пильно дивлячись на дівчисько.

— Завжди, коли того вимагає ситуація.

Хмикаю. Нормально так. І як це розуміти? У її словах неприховане невдоволення, чи то, може, претензія. Засовую руки в кишені й уважно дивлюся на неї, а вона досі стоїть у дверях, наче іще не вирішила, що їй робити. Йти на терасу чи повернутися у зал.

— Уляно, я не кусаюся. Проходь. Місця вистачить для двох.

Вона невдоволено хмикає і великими очима дивиться на мене, мабуть, з хвилину, а тоді без емоцій випалює.

— Я хотіла залишитися наодинці.

— Я постараюся не заважати, — обіцяю.

— Мені твоя компанія не потрібна.

Я заскочений таким закидом. Її поведінка дивна. А різкість у словах страшенно не подобається мені.

— Уляно, я ж...

— Мурате, розслабся. — Вона робить крок назад. — Залишайся, я краще знайду інше місце.

За нею тихо зачиняються двері. А в мене реально шок. Це яка її муха вкусила? Взяла та втекла. Ще й поводиться так, наче образилася на мене. Тільки за що? Я ж наче не ображав. Ну, не рахуючи інциденту на СТО.

Уляна пішла, а мене мучить, чому ж вона втекла? Ще трохи посидівши, таки повертаюся всередину. У залі саме лунає повільна музика. І я знову поглядом шукаю зведену сестру поміж гостей. І я здивований: вона сидить біля дідуся. Що ж, запрошу її на танець, заодно і поговоримо.

Одразу йду туди. Гадаю, в присутності сторонніх вона мені не відмовить. Хоча, знаючи її, все можливо.

Дивне хвилювання проймає тіло, але вже за декілька хвилин зупиняюся поруч із зведеною сестрою. Простягаю їй руку і надто впевнено пропоную.

— Потанцюємо?

Вона мовчить, великими красивими очима дивлячись на мене. От тепер цікаво, погодиться, чи відмовить.