Глава 17

МУРАТ

Після того, як дівчисько замовкає, я теж більше нічого не кажу. Тільки хто цей дід, що гримав на нас. Але, мабуть, ми і справді занадто голосно галділи. Роблю вигляд, що уважно слухаю промову наших батьків. А насправді ж не чую майже жодного слова. Може, це дивно, але мої думки крутяться навколо Уляни.

Ще вчора я взагалі не звертав уваги на цю Дюймовочку, а сьогодні чомусь гостро відчуваю її поруч. Від неї приємно пахне. Мені подобається цей загадковий аромат. На відміну від різких солодких парфумів, як у Нінель. В ароматі Дюймовочки відчуваються нотки свіжості, сандалового дерева і ще якихось східних пахощів, які я розібрати не можу, але таке поєднання мені дуже подобається.

Мимоволі переводжу погляд на неї. А вона сьогодні виглядає геть по-іншому, ніж вчора. Сьогодні на ній чорна сукня, яка ледь оголює передпліччя. Все скромно, але разом з тим вишукано. Їй такий образ пасує. Вона в ньому справжня Дюймовочка.

Перед очима повстає Нінель. Всі її сукні були обрані так, щоб привернути максимум зайвої уваги протилежної статі. І це завжди спрацьовувало. Чоловіки озиралися, облизуючись. Та я хизувався цим, мовляв, помрійте. Яким же я був наївним.

Хмикнувши, кліпаю, знову прикипівши до зведеної сестри. Вона ж, навпаки, ніби намагається заховатися, аби не привертати до себе зайвої уваги.

От знову витирає сльози. Схоже, дівчинка досить чуйна та вразлива. Знову хмикаю, пригадуючи її в робочому комбінезоні на СТО. Де вона була така різка та войовнича, що мені здалося, була готова натовкти мені пику. Мимоволі посміхаюся, пригадуючи цей момент.

Але ж при всьому, вона така жива та справжня. Вона не вдає з себе не знати кого. Не намагається сподобатися, а поводиться впевнено та щиро. Вона жива і в цьому щось є.

Не можу відірвати від неї погляду. Бо її очі блищать від сліз. Вона уважно слухає батьків, і напевно вже думати про мене забула.

Ловлю себе на думці, що вона дуже відрізняється від тих жінок, які зазвичай мене оточують.

Дюймовочка дивна, але оця дивакуватість чіпляє. Я розумію, що в мене це просто цікавість і не більше. Бо я звик, що дівчата вдають індивідуальних особистостей, щоб привернути до себе увагу, а тут все навпаки.

Кліпаю, бо у залі лунають оплески. Батько одягає каблучку на безіменний палець Олени Григорівни. Вона плаче, а батько обіймає її і цілує.

Ведучий запрошує гостей в обідню залу. І я підіймаюся, але навіть не встиг оком моргнути, як Дюймовочка пропала.

Видихаю, гості йдуть, вітають наречених. Я теж беру коробку, яку привіз із собою. Там парні золоті браслети. Забираю квіти, які залишив у кінці залу для своєї мачухи, та нарешті йду до батьків.

— Вітаю вас.

Ніяковію, бо красиво говорити не вмію, то обіймаю закручених по черзі. Обіймаючи батька, шепочу.

— Будь щасливий, тату.

— Дякую, сину.

Він усміхається так щиро, що я вперше за довгий час бачу його справді щасливим. Повертаюся до Олени Григорівни. Посміхаюся і щиро кидаю.

— Прийміть мої вітання!

Простягаю їй великий букет білих півоній. Саме такі вона розглядала вчора у ресторані, я це помітив.

— Спасибі, Мурате.

Її очі теж блищать від вологи. Обіймаю жінку, після цього простягаю батькові подарунок.

— Це вам двом.

Батько бере пакунок, дякує та посміхається. У цей момент до нас підходить літній чоловік. Той самий, який робив нам зауваження. Він міцно потискає мені руку та, впевнено заглянувши в очі, представляється.

— Григорій Іванович, — батько твоєї мачухи, хлопче.

— Мурат, — посміхаюся, я теж представляюся. — Син вашого зятя, тобто названий онук.

— Дуже приємно, хлопче. Завжди хотів онука, бо онучка в мене вже є. — він відпускає мою руку і озирається. — І де ж знову та непосида вже пропала?

Прикольний дідусь, він мені вже подобається. Є в ньому якийсь стержень. Поруч з ним стоїть жіночка, яку він теж нам представляє.

— Елеонора, — моя кохана дівчинка.

Жартує чоловік, чим солідно розряджає атмосферу.

— Дуже приємно.

Познайомившись, ми іще трохи говоримо. Григорій Іванович жартує. Батько сміється, навіть Олена Григорівна трохи розслабляється.

А я сам не розумію, що зі мною. Бо замість того, щоб підтримувати розмову, мимоволі шукаю очима зведену сестру, навіть цікаво, куди вона пропала. Не можу серед натовпу знайти маленьку вперту Дюймовочку у чорній сукні з мерехтливим мереживом.

Куди ж вона поділася? Ще кілька хвилин тому була поруч. Не хочу вірити, що вона втекла.

Сам себе не можу сьогодні зрозуміти. От навіщо вона мені здалася? Видихаю. Це, напевно, я так стараюся заглушити внутрішню порожнечу, після розриву стосунків з Нінель.

Кліпаю, коли від думок відриває батько.

— Сину, ти чому сьогодні один?

Стискаю жовна, кілька секунд мовчу, а тоді таки випалюю.

— Це довга історія, тату.

Він легенько плескає мене по плечу і в знак підтримки кидає.

— Не переймайся, синку. Буде ще в тебе щастя. Отже, поки ще не час. Мабуть, потрібно діждати свого щастя.

— Мабуть, — лише погоджуюся.

І вдячний батьку, що не влаштовував мені допиту. Схоже, він все зрозумів без зайвих слів.