Глава 16

УЛЯНА

Зал для церемоній уже весь заповнений гостями. Поки всі вітаються між собою, я мимоволі ковзаю поглядом по залі. Знаю, що не повинна, але ж цікавість мучить. Шукаю поглядом Мурата.

Але щось його ніде немає. Невже ще не прийшов? Бо я більше ніж переконана, таких яскравих особистостей, як мій зведений брат і його пасія, я б побачила одразу.

Дивно це все якось. Невже він не прийде? А може, просто спізнюється. Хоча минуло вже достатньо часу. Он навіть ведучий просить усіх займати свої місця. А я, присівши на стілець, ще раз оглядаю залу. Але ні мого зведеного брата тут немає, ні його дівчини. Мабуть, не прийдуть. Хмикаю. Напевно, так навіть краще. Очі муляти ніхто не буде.

Поруч присідає дідусь, а Елеонора займає місце з іншого боку біля мого улюбленця.

— Ну що, мала, готова матір сватати? — усміхається дідусь і, нахилившись до мене ближче, зізнається: — Бо я страшенно нервую.

Тихо сміюся. Дідусь такий кумедний. Заспокоюю його і краєм ока помічаю, як біля мене присідає дівчина років чотирнадцяти. Але, звісно, хай сідає, що мені. Я ж без пари, тож місце і так пустуватиме.

Дідусь жартує, а ми з Елеонорою сміємося з його жартів.

Саме в цей момент ведучий просить всіх бути тихіше, бо пора починати свято, заради якого ми тут усі зібралися. У залі поступово стихають розмови. Світло стає приглушеним. Мартин Данилович бере маму за руку та веде до центру зали, до святкової імпровізованої сцени з фотозоною.

Я дивлюся на них і відчуваю, як усередині все стискається. Знаю, що мама страшенно хвилюється, але й знаю інше: вона шалено щаслива. Такою я її не бачила дуже давно.

Мартин починає говорити, він зізнається мамі у коханні і каже прості слова, від яких щемить серце, які б хотіла почути кожна жінка. На моїх очах виступають сльози. Але це сльози щастя, бо я тішуся за маму.

Чую, як дідусь поруч теж тихенько шморгає носом. І коли зиркаю на нього, він хрипко шепоче.

— Не дивись на мене, — бурчить. — То алергія.

Я лише посміхаюся. Саме тоді дівчина, що сиділа поруч зі мною, тихенько підіймається і кудись іде. Та я не зважаю, раптом їй потрібно. Тому навіть не звертаю на це особливої уваги.

Дивлюся на маму та Мартина. Чую, що хтось присідає поруч, але не зважаю, бо тепер у своїх почуттях зізнається мама. І я таки тихенько витираю сльози, але коли в повітрі чую різкий запах чоловічого парфуму, таки переводжу погляд туди, де щойно сиділа дівчина. І шокована, бо поруч сидить Мурат. Я аж оглянулася, бо щось не бачу його супутниці.

А він сидить весь такий упевнений і робить вигляд, ніби дивиться на наших батьків. Весь такий чепурний у білому одязі з ніг до голови. Білі штани, сорочка, ще й кросівки. Виглядає так, наче щойно зійшов з обкладинки дорогого журналу.

Він переводить на мене погляд, а я спантеличено кліпаю. Бо для мене його поява реально неочікувана.

Кутики його губ ледь помітно сіпаються, і він нахиляється ближче.

— Привіт, Дюймовочко, — зірваним голосом вітається.

Я дещо шокована. Кліпаю, а тоді, аби виглядати хоч трохи нормально, хмурюся і питаю.

— Ти чого так пізно?

— Так треба.

Хмикаю. Авжеж, схоже, мажор нині не в дусі, але мені що з того. Тому все ж питаю.

— А чого один?

Тепер цікаво, чи відповість... А якщо відповість, то що...

— Дюймовочко, не вантаж. Сиди краще тихо, а то заважаєш...

Мої очі округляються, але не встигаю сказати нічого, бо на нас гримає дідусь.

— Молодьож, ану тихо...

Стримуючи посмішку, мовчки переводжу погляд на маму та Мартина. Але всередині мене наростає шалене хвилювання. Не розумію, чим воно викликане. Але те, що мене хвилює Даманський-молодший, — це факт.

Тепер, дивлячись на маму та чоловіка, який скоро стане мені вітчимом, зосередитися не можу. Мене не відпускає питання, чому Мурат один? Де його краля? Чи може вона іще чепуриться і прийде пізніше? Хоча я чомусь у цьому дуже сумніваюся. Але хтозна?!

Сиджу поруч із зведеним братом і намагаюся зосередитися на тому, що відбувається, хоча це чомусь дуже складно. Присутність Даманського страшенно відволікає мене.

Раптом дзвонить його телефон, і я оглядаюся в той момент, коли він дивиться на екран, на якому світиться фото Нінель. Він скидає дзвінок, а я, про себе хмикнувши, переводжу погляд на пару біля красиво оформленої білими ліліями фотозони.

Ой, схоже, щось тут не так. Мабуть, мій брателло горшки побив зі своєю кралечкою. Аж дивно. Хоча після вчорашньої цікавої розмови за столом, все можливо. Але мене це не обходить, бо як на мене, Мурат та Нінель — ідеальна пара. Одне одного варті.