Глава 15

УЛЯНА

Виходжу з таксі та впевненою ходою йду до сходів ресторану. В руках несу великий букет із білих троянд та еустом, а ще маленький пакуночок. У ньому мамині улюблені парфуми лімітованої серії. Які ледь вдалося вирвати в своєї однокласниці за шалені кошти.

Піднявшись сходами, мимоволі посміхаюся своєму відображенню у скляних дверях ресторану.

Ну що ж, сьогодні я хоча б почуваюся значно комфортніше, ніж вчора. Чорна сукня красиво облягає фігуру, зручні босоніжки не муляють ноги та не тиснуть. В них почуваюся ніби босоніж. А волосся, хоч і вкладене у зачіску, вже не так дратує, як учора. Навіть макіяж сьогодні сприймаю спокійніше. Мабуть, звикаю. І від цих думок знову всміхаюся собі.

Впевненою ходою входжу в ресторан і не озираючись крокую у зал, де відбудуться заручини.

— Доню... — чую позаду тихий голос мами.

Оглядаюся. Мама наближається. Вона сьогодні така красива, що я вкотре затамовую подих. Світла сукня робить її ще молодшою та підкреслює красиву фігуру. А в очах стільки хвилювання, що мені навіть шкода її стає. Беру її за руку і одразу вручаю квіти та подарунок. Обіймаю найріднішу у світі людину.

— Вітаю, мамулічко! Щастя тобі та кохання... — шепочу щирі вітання. — І будь непристойно щасливою завжди! А ще, прошу не нервуй. Все буде добре.

— Моя дівчинко, я так хвилююся. — мама стурбовано заглядає мені в очі. — Бо якщо чесно я боюся.

— Не бійся, — посміхаюся і жартома додаю. — Навіть, якщо щось піде не так, ми тихенько вкрадемо твого Мартина Даниловича і втечемо додому.

Мама сміється, притискаючи квіти до себе, і обіймає мене.

— Уляно... Донечко, і що б я без тебе робила?!

— Ну а що? Скажи, план просто бомбезний.

Мама відпускає мене з обіймів і лише хитає головою.

— Дякую тобі, моя лила.

— За що?

— За те, що ти поруч у такий важливий для мене момент. — мама з любов’ю дивиться на мене і додає. — І до речі, ти сьогодні неперевершена.

— Спасибі, мам... — міцніше стискаю її долоню і пошепки прошу. — Мам, не нервуй, я буду поруч. І все буде не тільки добре, а й прекрасно.

Двері ресторану прочиняються і ми обоє оглядаємося. Я одразу усміхаюся.

— Дідусю! — кидаюся до нього і забувши про все на світі ледь не біжу назустріч.

Дідусь обіймає мене, а я, привітавшись, звільняюся і обіймаю Елеонору. Вона мені тепер мов бабуся. І коли відпускаю жінку, ми разом йдемо до мами.

— Ну що, наречена! — голосно звертається дідусь до мами. — Не передумала ще, бути нареченою?

Мама сміється, тримаючи мій букет у руках.

— Тату! — лагідно кличе дідуся вона.

Дідусь вручає їй пакунок, а Елеонора дарує мамі букет теж білих фрезій зі щирими вітаннями. Григорій Іванович знайомить свою половинку з мамою, а тоді жартома звертається до своєї доньки.

— Донечко, ти добре подумала, бо ще не пізно. Може, поїхали додому. Я тебе заберу. — сміється він. — Ти ж стільки років втікала від свого щастя... Може, й зараз не варто...

Я знаю, що це сарказм. Бо насправді дідусь давно хотів бачити маму в парі та щасливою.

— Не слухайте його, — сміється Елеонора. — Він ще від самого ранку всіх сьогодні підколює. — вона переходить на шепіт і додає. — Але насправді, Григорій дуже хвилюється.

— Я не підколюю. Я перевіряю нареченого. — бурчить мій дідусь.

Ми посміхаємося і оглядаємося, коли поруч чуємо, як хтось прочищає горло. Це Мартин Данилович, напевно, дідусь побив його раніше.

— Доброго дня! — вітається і він і впевнено заявляє. — Сподіваюся, перевірку я пройду гідно.

Дідусь уважно дивиться на нього і жартома кидає.

— Побачимо. Побачимо.

— Тату... — сміється мама.

— Та жартую я. Якщо моя донька поруч із тобою, козаче, так світиться від щастя, значить, чоловік ти нормальний.

Мартин Данилович простягає йому руку та представляється.

Знайомство проходить на жартах, що солідно розряджає атмосферу.

Даманський обіймає маму і звертається до дідуся.

— Спасибі, Григорій Івановичу, за те, що виховали таку чуйну та добру доньку.

— Будь ласка. Тільки бережи її.

Мартин обіймає маму міцніше і пильно дивлячись на неї обіцяє.

— Обов’язково, Григорій Івановичу. Бо я занадто довго чекав на цю красуню.

Дивлюся на маму, вона буквально світиться від щастя і, здається, навіть хвилюватися перестала. Я дуже рада за неї. Хочу вірити, що нарешті вона буде щасливою.

— Ходімо до залу. Нас, здається, всі чекають. Пора починати наше свято, — запрошує всіх Мартин Данилович.

Ми всі разом повільно йдемо до зали, але мене чомусь зараз хвилює Мурат. Цікаво, він вже приїхав? А ще цікаво, у що сьогодні одягнена його неординарна супутниця? Звісно, я на її фоні виглядатиму мов тінь, але для мене це ок. Бо привертати зайву увагу не люблю.