Глава 10

МУРАТ

Переводжу погляд на вікна ресторану і завмираю. Адже мою Нінель справді обіймає якийсь старий дід. Його рука лягає на її оголену спину, а мене наче струмом гепнуло в цей момент. Ревність закипіла буквально за мить. Але я не хочу, аби мої емоції бачила розумниця поруч. Тому лише відмахуюся.

— Це родич Нінель. Тож не потрібно нічого вигадувати.

Моя зведена сестра лише розпливається в посмішці, а тоді з іронією кидає:

— Щось забагато флірту, як на родичів. Але тобі краще знати.

Вона знизує плечима і знову обертається обличчям до міста, а мене бере зло. Таки повертаюся у ресторан. Сподіваюся, Нінель має логічне пояснення тому, що відбувається. Бо оте її спілкування з чоловіком справді виглядає не інакше як флірт. І мене це дуже дратує. І це побачила не лише моя зведена сестра, а й усі навколо.

Не можу відірвати погляду від того місця, де стоїть моя дівчина. А вона так захопилася розмовою, що мене не одразу помітила, лише коли я підійшов до неї.

— Доброго вечора! — холодно вітаюся з дідком із цапиною борідкою, який навіть не думає забирати руку зі спини моєї дівчини. Та, судячи з її поведінки, вона й не проти. І мене це надто дратує.

— Нінель, не поясниш, що тут відбувається? — ледь стримуючи свою лють, цікавлюся.

І не впізнаю свою дівчину, вона стріляє очима і як ні в чому не бувало пояснює:

— Це мій хороший знайомий.

У мене очі повзуть на лоб. Хороший знайомий? Перепитую сам у себе. Це як? По-якому? Він же на років сорок від неї старший...

— Нінель, а чи не занадто дорослі у тебе знайомі? — роздратовано питаю.

— В самий раз, — вдоволено посміхається дідок і простягає мені руку, та я не кваплюся подавати йому свою. Тому чоловік, підморгнувши моїй дівчині, сам представляється. — Юрій Олександрович. — Він, хмикнувши, оцінюючим поглядом міряє мене. — А вам пощастило, юначе. Нінель багато розповідала про вас.

Мене аж пересмикує. І я усвідомлюю, що все зрозумів правильно. Ось тобі й інша сторона медалі цієї краси. Тепер навіть цікаво, як давно ці двоє разом.

— Юначе, ви не сердьтеся. Нінель зобов’язана мені всім, до кінця моїх днів. Бо саме я є спонсором ось цього ідеального шедевру. — Він вказує на тіло дівчини. І відчуваю, як мене верне від відрази. — Скажіть, вона ідеальна?

У мене шок. Який же я був сліпий цілих два місяці. Вважав, що ця дівчина самодостатня, а виявилося он як. У неї є спонсор...

Тепер мені гидко від самого себе. Мій світ за одну мить перевернувся з ніг на голову. Тому, не сказавши жодного слова, розвернувшись, мовчки йду до столика батька.

— Мурате... — кличе мене Нінель, та я йду не озираючись.

Це треш. Як таке могло статися? Нінель виявилася лише яскравою обгорткою, на яку я вкотре повівся. От вічно я стаю на ті ж граблі. І висновків не роблю. Але в мене пристрасть до отаких доглянутих красивих дівчат. Та, походу, див не буває і все має свою ціну.

Підійшовши до столика, присідаю, а батько одразу цікавиться:

— А з ким це Нінель так довго розмовляє?

— Зі своїм дідусем, — ціджу крізь зуби відповідь.

Дратуюся сам на себе. Бо мене вкотре розвели, мов лоха. І найбільший прикол в тому, що я повівся на це сам.

— Щось я не пригадую, щоб у Гавриленка такі дорослі онуки були?! — замислено кидає батько. — Він наче і одруженим ніколи не був. — Хоча хтозна... Все може бути.

Я ж на слова батька мовчу. Мені страшенно соромно та незручно, що на знайомство з його пасією я привів невідомо кого.

Олена та батько обговорюють завтрашні заручини. Хвилюються, їй-богу, мов підлітки, а я почуваюся так паршиво, що хочеться крізь землю провалитися.

Раптом до нас повертається Нінель. Вона задоволена собою присідає поруч, а вже за мить з іншої сторони присідає моя зведена сестра.

Батько відкладає виделку і пильно дивиться на доньку Олени.

— Уляно, сподіваюся, ти вже всі справи на сьогодні вирішила?

— Так, Мартине Даниловичу. Вже все добре. — тихо відповідає вона.

Спостерігаючи за всім, не можу розслабитися і, якщо чесно, я не чекав, що після всього Нінель повернеться за наш столик. Я дуже злий на неї. Мені хочеться, аби вона пішла просто зараз. Тут навіть говорити немає про що.

— Нінель, дівчинко моя, ти чому свого дідуся до нас за столик не покликала? — раптом цікавиться батько у моєї супутниці.

Вона спочатку напружується, а потім видихає.

— А ви про Гавриленка... Так він не мій дідусь. Він мій...

Лише сказавши це, вона зиркає на мене і замовкає.

Цієї ж миті за столом запанувала мертва тиша. А погляди всіх присутніх опинилися прикованими до нас. І від цього мені хочеться просто зникнути. Господи, як же соромно.