Глава 8

УЛЯНА

Я стою на терасі, стискаючи телефон у руці, і намагаюся розслабитися. Усередині дошкуляє сьогоднішній вечір: мама щаслива, Мартин задоволений. Тільки Мурат вдає з себе надто серйозного мена. Хоча його ідеальна Нінель сяє, як новорічна ялинка, але він он як пишається нею. А що я? Я, порівняно з нею, — сіра миша. Але мене це влаштовує. Не люблю привертати до себе зайвої уваги. А ще зараз просто хочу нормальне взуття і тиші. Але про це поки можу лише мріяти.

Кліпаю, коли чую кроки за спиною. Вони надто впевнені та тихі. Боюся оглянутися, хоча маю здогадки, хто це може бути, та разом з тим сумніваюся, що це Даманський.

— Отже, тоді навесні це було твоє СТО, Уляно, — лунає його голос поруч, порушуючи тишу.

Я повільно повертаю голову. Мурат стоїть так, ніби це не ресторан, а його територія. Але якщо зважати на те, що це ресторан його батька, то його поведінка — норма. Він увесь такий упевнений у собі. Руки в кишенях штанів, погляд спокійний, але в ньому стільки оцінки, що почуваюся так, наче на мені немає одягу. Але я швидко беру себе в руки й криво посміхаюся.

— Що тобі потрібно, Даманський? — навмисно неправильно вимовляю його ім’я.

Він хмикає і виправляє мене, наголошуючи.

— ДамАнський.

— Ой, пробач, не встигла запам’ятати, як правильно пишеться прізвище такого крутого перця, який ледь не закрив нам СТО, — кидаю з глузуванням, і, якщо чесно, не розумію, чому він прийшов сюди.

Чоловік трохи примружується.

— Ти там працюєш?

— Я там допомагаю дідусеві... — холодно кидаю. — Ще питання є?

Повисає пауза. Він явно не очікував почути щось схоже.

— Звісно, є, — зухвало кидає він, та в голосі вже менше зверхності, але все ще її достатньо, щоб мене це дратувало. — І тебе це влаштовує? Я маю на увазі роботу в такій сфері.

Різко підіймаю на нього очі.

— А що саме мене має не влаштовувати?

Мурат злегка киває в мій бік, ніби пояснює те, що з його точки зору є очевидним.

— Ну, СТО. Мастило, інструменти, чоловічий колектив. Це ж не зовсім жіноча робота.

Дивлюся на нього кілька секунд. Потім повільно видихаю. А тобі яка різниця? Я ж не твоя подружка з силіконом. Я нормальна жива людина зі своїми вподобаннями.

— А в тебе, схоже, гендерні поняття глибоко вкоренилися на генному рівні. Бо зараз у сучасному світі немає поняття жіноча чи чоловіча робота. Робиш, що тобі подобається, і на цьому крапка. Чи, може, не так? — випалюю на його слова.

Даманський злегка стискає щелепу, довго мовчить, а тоді, примружившись, холодно заявляє.

— Я просто не розумію, навіщо дівчині… — Він на мить замовкає.

Я користуюся цим і продовжую.

— Мені подобається СТО. Я в ньому виросла. І обговорювати це будь із ким не збираюся. Це мій вибір, і чужої думки я не питала.

Його брова сіпається.

— Це тонкий натяк?

— Це факт.

Між нами зависає напруга. Мене дратує присутність та допити цього пихатого панича. Мурат повільно видихає.

— Ти дивна, сестра.

Мені його слова зовсім не подобаються, тому випалюю.

— А ти самовпевнений.

— Я реаліст, — заперечує він.

— Ні, ти зверхній, зарозумілий хам, який не має поваги до простих людей, — зволожую вуста і додаю. — Думаєш, якщо народився в золоті, то маєш право зневажати інших?!

Він, примружившись, довго мовчить, а тоді надто впевнено заявляє.

— Я чесний.

На таку заяву хмикаю. І сміюся йому в обличчя.

— Ага. Особливо коли розповідаєш людям, ким їм бути та що робити. Особливо там, де не маєш на це жодного права, — оцінювальним поглядом проходжуся по ньому і холодно, на емоціях, додаю. — Та схоже, тебе елементарної поваги не навчили. Походу, корона таки солідно тисне.

Після цих слів повертаюся і спрямовую свій погляд на вечірнє місто. Сподіваюся, він зрозумів, що я більше з ним спілкуватися не хочу, і зараз піде. Принаймні мені дуже цього хочеться.