Глава 7

МУРАТ

Вечір проходить спокійно, ми всі разом обговорюємо завтрашнє свято. Моя мачуха веде активну розмову, а от зведена сестра мовчить. Час від часу вона знову сидить у телефоні. А трохи згодом я зі своєю дівчинкою йду танцювати. Батько теж запрошує Олену, вони теж йдуть танцювати. А моя зведена сестра залишається одна.

Веду в танці свою чарівну Нінель і от дивуюся, невже в цієї малої немає кавалера чи, може, хоч товариша якогось. Чому прийшла сьогодні сюди одна?

І все ж мені не дає спокою відчуття, наче я вже десь бачив її.

Коли повертаємося за столик, Уляни немає. Її мати починає хвилюватися, але батько заспокоює і показує на терасу. Лише побачивши її, Олена заспокоюється. Дівчина справді розмовляє телефоном.

Продовжуємо обговорювати батькове весілля. Моя Нінель підтримує розмову. Підказує класні варіанти суконь для нареченої та стилі проведення весіль, але я бачу, що Олені з батьком ці новомодні фішки не дуже заходять. Тому вже за хвилину батько робить зауваження моїй дівчині.

— Нінель, моя хороша, я дуже ціную твоє бажання зробити наше весілля сучасним, але ми вже все вирішили з моєю коханою. І по-іншому ми не хочемо.

— Ну, як знаєте, Мартине Даниловичу. Я хотіла як краще. — дує пухкі вуста моя супутниця.

— Не сердься, серденько, я дуже ціную твої старання, але ми вже не юні. І нам буде так зручніше. — поспішно заспокоює її батько.

Раптом дзвонить телефон Нінель, вона одразу ставить його на беззвучний режим і, схопившись, на ходу кидає:

— Вибачте, важливий дзвінок. Мушу відповісти. — з посмішкою перепрошує вона і підіймається.

Нінель йде, а я зовні намагаюся виглядати спокійним, хоча насправді це вже втретє такий дзвінок при мені. І кожного разу вона надто гостро реагує на такі дзвінки. От мені цікаво, хто їй дзвонить. Я вже питав Нінель про це. Але вона лише відмахнулася, що двоюрідна сестра. Але щось мені в це мало віриться. Та як це перевірити, не знаю. Не ритися ж мені в її телефоні.

— Олено, чому твоя донька стільки працює? Ти ж казала, що всі СТО належать твоєму батькові? Їй же відпочивати потрібно... Вона ж дівчина. Та ще й така молода.

СТО? Сам себе перепитую я. І перед очима спалахує спогад, де мене обслуговували на одному СТО. Я тоді ледь не посивів. Стільки нервів потріпав. Я, мабуть, пам'ятатиму це завжди. А я то думаю, чому мені спочатку здалося, ніби я десь бачив цю дівчину. А потім я прогнав ці думки геть. Бо точно з такою не знайомився.

Автоматично оглядаюся назад. Дівчина і досі стоїть на терасі, хоча тепер уже не розмовляє телефоном.

Знову лунає повільна музика, і батько зі своєю супутницею йде танцювати, а я, піднявшись, іду на балкон. Це ж точно вона, та сама маленька зміючка, що тролила мене тоді на цьому СТО. Я точно не забуду цього ніколи. Оце так Бог родичів мені послав. А якщо ще й її маман така ж притрушена, як вона, то моєму батьку можна лише поспівчувати. Схоже, нам потрібно буде поговорити з батьком. Тільки це потрібно зробити делікатно, бо точно образиться.

Вийшовши на терасу, повільно йду до дівчиська, яке вперто стоїть у кутку і, схоже, повертатися всередину наміру не має. Ну тепер я розумію чому. Бо, схоже, вона мене впізнала одразу. А я її без комбінезона і кепки не впізнав. Тепер навіть цікаво, що вона мені скаже.