Глава 5

УЛЯНА

Видихаю, коли таксі нарешті зупиняється. Швейцар галантно прочиняє нам з мамою дверцята машини. Допомагає вийти. Я ж лише зітхаю на це все. Як же бісить ота показуха. Напевно, Юля таки була права, я здичавіла на цих СТО. Знаходячись поміж грубих чоловіків-майстрів, які розмовляють так, що вуха в трубочки завертаються від їхньої розмови, я перетворилася на таку ж дикунку. Але сьогодні я повинна зіграти роль леді. Ох, якби це все витримати достойно. Бо леді з мене, як із запорожця літак. Так завжди каже Юрій Іванович, це його поговірка.

Вийшовши з машини, морщуся, бо на цих дибах, що я купила, стояти нелегко. Звісно, я люблю підбори, але, схоже, я промахнулася і взяла незручну модель. Нічого, тепер не вдієш, доведеться до вечора потерпіти.

Доки я бідкаюся і поправляю сукню, чую за спиною чоловічий грубий голос.

— Оленко... Ну нарешті. Де ж ви так барилися?

Оглядаюся. До нас наближається справді старший, високий, кремезний чоловік приємної зовнішності з двома букетами в руках.

— Доброго вечора, мої красуні!

Вітається він і вручає нам з мамою великі букети троянд: мамі червоні, а мені ніжно-рожеві. Мама одразу нас знайомить, і я розгублено потискаю руку Мартину Даниловичу і в душі тішуся, що це геть інший чоловік, ніж той, про якого я думала. Бо я дуже не хотіла, щоб мама мала стосунки з таким хамовитим чоловіком, як той Даманський, з яким мені вже доводилося мати справу.

Цей Даманський — повна протилежність того молодого нервового панича. І я щиро рада за матір. Цей Мартин буде гарною партією для моєї мамулічки. Вона заслужила на справжнє щастя.

Мимоволі посміхаюся, дивлячись на неї. Вона буквально світиться від щастя. Видихаю, бо шкода, що дідуся немає зараз з нами. Він теж би порадів за свою донечку.

Погляд опускається на рожеві бутони троянд. Які ж вони красиві. Мені рідко дарують квіти, а от я їх дуже люблю. І вже для себе вирішила, що якщо колись, дасть Бог, у мене буде чоловік, то він буде змушений дарувати мені квіти. Ну хоча б раз на місяць, просто так, без приводу та причини.

Кліпаю, коли здалеку розноситься рев двигуна машини, що наближається. Такий гул стоїть, що всі мимоволі озираються. Озираюся і я та бачу, що до ресторану підлітає яскраво-синій спортивний автомобіль, який переливається перламутром.

Я, як любитель таких ексклюзивних тачок, одразу залипаю на авто. Адже воно надто дороге, і я більше ніж переконана, точно з серії ексклюзиву, можливо, навіть під замовлення клієнта.

Я навіть присвиснути подумки встигаю від захоплення. Оце так хтось вайбує. Але це лише біла заздрість. От виросту велика, теж куплю собі таку тачку. Навіть не стільки для кайфу, як для понтів, щоб обламати отаких покручених перців.

А зараз мов заворожена дивлюся на авто і не можу відірвати очей. Навіть не здивуюся, якщо з авто вийде красива стильна чіка.

Кліпаю, коли дверцята авто відчиняються і з машини виходить молодий чоловік. Високий, широкоплечий, одягнений у все біле від взуття до сорочки з короткими рукавами, яка чітко підкреслює м’язи. На очах сонцезахисні окуляри. Весь такий на понтах. Нічого дивного — мажор звичайний. Мабуть, може собі дозволити.

Він витонченим жестом зачиняє дверцята автомобіля і обходить його. Прочиняє дверцята пасажира і допомагає вийти з авто стрункій блондинці, одягненій у шматок тканини, яка прикриває лише груди та трохи стегна. Зате сукня в тон машини.

І тут я ловлю себе на думці: хоч би вона тільки не нахилялася, бо тоді вся краса буде напоказ. Видихаю, бо зараз сама собі нагадую стару бабцю-буркотуху, яка всім незадоволена. Хоча дівчина справді виглядає ефектно, я б таке нізащо не одягла, бо від необережного подиху вітру тканину здує з ліфа.

Ні, от знову я за своє. Все, більше не буду... Мені не можна ні на що дивитися, бо я все коментую.

Водій спорткара зачиняє за своєю супутницею дверцята та йде у наш бік.

Мартин, дивлячись на пару, лише важко зітхає і переводить погляд на нас.

— А ось і він, мій син.

Пара підходить ближче, і молодий чоловік, вітаючись, знімає окуляри. Коли наші з ним погляди зустрічаються, в мене земля іде з-під ніг. Ні. Тільки не це. От ніколи моя інтуїція мене не підводить, але я ж розумніша, я ж її ніколи не слухаю. Це ж той самий хам, який був у нас на СТО. Щоб йому добре було. Це ж той самий нахабний хам, невихований Даманський.

Але він, схоже, мене не впізнав, бо всміхається своєю чарівною посмішкою. І це не дивно, як же тобі впізнати, коли я в комбінезоні і кепці була, з гайковими ключами в руках, а сьогодні одягнена у вечірню сукню.

Доки я веду внутрішній монолог, Мартин посміхається і представляє сина:

— Знайомтеся, мої любі красунечки, це мій син — Мурат Даманський та його чарівна супутниця Нінель.

Наші з Муратом погляди зустрічаються. Але він поводиться холодно, мама потискає йому руку та його Нінель, а я поступаюся назад. Щось не маю бажання тиснути руку цьому нахабі. Він тоді всім нам нерви прасував, собака така.

— Що ж, мої рідні, якщо ми вже познайомилися, то годі тут стояти. Ходімо до закладу, — запрошує всіх Мартин, чим буквально рятує мене.

Видихаю і повільно йду за мажором та його супутницею, бо мама пішла зі своїм коханим попереду. Подумки молюся, щоб цей вечір якомога швидше закінчився, бо тепер незручне взуття та сукня виявилися для мене квіточками порівняно із сином Даманського.