Глава 4

УЛЯНА

Нервуючи, чекаю маму у вітальні. Я вже у всій красі. Виглядаю бомбезно. Навіть собі подобаюся у дзеркалі, але ці сім кіл пекла, які мені довелося пройти, цього були не варті. Я більше ніколи на таке не погоджуся... Це якийсь треш. Як люди можуть витрачати стільки часу на таку дурню. Ну не моє це — оці малюнки, тони макіяжу і купа потраченого часу в нікуди.

Зате мама мій образ зацінила. Вона просто стрибала від щастя, коли мене побачила. Ну гаразд. Один день заради неї можна й потерпіти. Хоча насправді почуваюся страшенно незручно. На мені сукня, а не комбінезон, не джинси, не робочі штани з купою кишень. І від цього почуваюся незручно. Здається, все муляє та тисне. А ще дискомфорту додає взуття на підборах. Я б реально одягла якісь капці, аби зручно було.

Доки чекаю маму, хочу почухати око, але вчасно стримуюся. Від цього мало не стогну. Мало того, що я три години витратила на зачіску і макіяж, то тепер ще мушу стримуватися, аби випадково не почухатися.

Ох, краще б я мотор допомогла перебирати Юрію Івановичу.

— Мамо! — гукаю на весь будинок. — Якщо ти не вийдеш через хвилину, я поїду знайомитися сама!

Звісно, я жартую, але мене дотискає нетерплячка.

— Уже йду! — долинає зі спальні.

Я закочую очима. Ну, що можна так довго робити?

Але довго я не чекала, за якусь мить на сходах з’являється мама. І я завмираю. Вона неймовірна, просто розкішна жінка.

Темно-синя сукня облягає її струнку фігуру. Волосся укладене красивими хвилями, а в очах така суміш щастя і хвилювання, що я мимоволі посміхаюся.

— Ого... — тільки й видаю. — Мамуль, та в мене на міс Всесвіт тягнеш. От чесно.

— Що? — нервово питає мама.

— Ти дуже красива. — посміхаюся і додаю: — Зараз зацінимо, хто ж той принц на білому коні. І подивимося, кому ж це так пощастило.

Вона одразу ніяковіє.

— Не вигадуй, доню. — мама, спустившись вниз, зітхає і заглядає мені в очі. — Я так хвилююся.

— Чому? — якщо чесно, не розумію її хвилювання. — Ти ж он яка кралечка.

На моє запитання вона лише знизує плечима, а я лагідно звертаюся до неї.

— Мам, я не вигадую. — запевняю. — Якщо твій Мартин не оцінить тебе після сьогоднішнього вечора, то він сліпий. І зовсім тебе не вартий.

Мама сміється, а потім видихає. Вона помітно нервує, а я лише хитаю головою і прошу:

— Мам, припини нервувати.

— Легко тобі казати.

— Звісно, легко. — погоджуюся. — Не я ж сьогодні знайомлюся з майбутньою родиною. — фиркаю з сарказмом і тепер теж починаю нервувати. Бо хтозна, як той Даманський прийме мене. Бо він любить мою маму, а от мене чи прийме... Це питання.

— Уляно!

Гримає мама, але нотацій не читає, бо покоївка повідомляє про приїзд таксі.

Взявши мене під руку, мама веде мене на вулицю. Схоже, її хвилювання передалося мені. Але якщо мама боїться, як усе пройде, то я боюся бути неприйнятною цим Даманським. Не знаю, звідки в мене такі страхи, але після того, як пішов батько, мені чомусь страшно.

Хоча, напевно, мене не повинно хвилювати ні те знайомство, ні як усе пройде, але чомусь розслабитися не можу. Але коли помічаю, що мама нервує ще більше, починаю заспокоювати її.