Глава 3

УЛЯНА

Зиркнувши на маму, розумію, що в мене ніяк не вийде їхати на відпочинок. Просто ніяк. У мами заручини, дідусь відпочиває. Він же на мене все залишив. Тому зітхаю і винувато зізнаюся.

— Юль, на жаль... У мене дідусь неочікувано поїхав на відпочинок, і в мами... — знову погляд стрибає на матір. Видихаю. — Одним словом. Я ні з капелюхом, ні без нього нікуди не їду.

— Улян, ну це ж не чесно. Ти обіцяла, — бурчить невдоволено Юля.

— Улю, годі! — чую, як гримає і собі на мене Макс. — Ну чому ти ламаєшся? З нами Андрій їде. Ти хоч уявляєш, як він розчарується, якщо ти не поїдеш?!

Важко зітхаю, але при всьому моєму бажанні я не можу плюнути на все і поїхати. Не можу підвести дідуся, не можу не послухати маму.

— Пробачте, але ні. Можливо, наступним разом...

— Уляно, без тебе буде нецікаво. Ти ж душа компанії, — бурчить подруга.

— Перепрошую, моя хороша. Але цього разу компанія поїде без душі.

На мить у слухавці стає тихо, а потім лунає наказ Юлі.

— Коротше, Уляно, о сьомій ранку ми чекаємо тебе в мене. Якщо ти не приїдеш, я ображуся.

Ультиматум Юлі виводить із себе. Вона не може такого від мене вимагати. Подруга розсердила мене, тому ображено кидаю:

— Я не приїду.

Вона одразу кидає слухавку. Видихаю і зиркаю на маму.

— Що вже трапилося? — напружено цікавиться вона.

— Нічого. Ми мали їхати на відпочинок...

Переповідаю мамі, в чому причина, і тепер вона, присівши поруч, зітхає та, взявши мене за руку, заспокоює.

— Донечко, Юля перегнівається, вона повинна зрозуміти. У житті є обставини, які змінюють не лише плани, а інколи навіть життя. Тому не вішай носика. Давай краще наберемо нашого старого закоханого, — просить вона. — Хочу його запросити на знайомство з майбутнім зятем та заручини.

Видихаю, образа Юльки смогом осіла на душі. Гаразд, пізніше наберу її та поясню все. Може, вона хоч тоді зрозуміє. А поки на прохання мами набираю дідуся. Він майже одразу бере слухавку. Вітається, а я попереджаю, що мама поруч і хоче з ним поговорити.

Розмова виходить досить насиченою та сімейною, але знайомити свою даму серця через екран дідусь не захотів. А от на заручини пообіцяв приїхати, але знайомство мусить пройти без нього.

Завершуємо розмову. Мама на емоціях, а в мене тепер дилема. Юлька образилася на мене, я це добре знаю, і мене це неабияк турбує.

Ще трохи поговоривши з мамою, підіймаюся до себе і одразу набираю подругу, та вона скидає дзвінок. Кидаю телефон на ліжко і важко зітхаю. Якщо Юля думає, що я зараз зберу речі і поїду до неї, то вона помиляється. Я поважаю нашу компанію, але є речі, які я ставлю на перше місце, і це моя сім’я.

Раптом у голові спливає фраза Макса: «З нами Андрій їде. Ти хоч уявляєш, як він розчарується, якщо ти не поїдеш?!» Хмикаю. Андрій — хороший хлопець. Але я його сприймаю лише як хорошого товариша, і не більше. А судячи з його поведінки, він ставиться до мене по-іншому. Видихаю і, сівши на ліжко, падаю на нього спиною.

Прикро. Не те, що день був важким, то ще й Юля вирішила добити своєю образою.

На мить заплющую очі і лише тепер розумію, що мені потрібна хоч якась сукня на завтра. Бо в чому ж я поїду знайомитися з вітчимом? Блін, іще одна проблема. Тут капелюх і купальник не прокотять. Доведеться завтра щось шукати. Отже, мені потрібно буде завантажити Сергія Йосиповича, аби він замінив мене. Видихаю, бо це якийсь дурдом виходить. Дідусь усе на мене залишив, а я передала далі. Але ж це лише на день.

Стогін зривається з грудей, коли раптом згадую, що мені ще потрібно записатися на манікюр, зачіску та макіяж... О, ні! Це ж цілий день треба витратити, а ще витримати ці багатогодинні тортури. Мене вже хапає сказ від того, що на мене чекає завтра. А найголовніше — ще знайомство потрібно пережити. Ох. Мені вже погано.