Глава 1

УЛЯНА

Входжу у вітальню рідного дому і видихаю. День сьогодні видався жахливим. Не те що погода, посеред літа ледь не як восени, то ще весь день мене смикали по різних СТО. Бо мій хитрий дідусь звалив зі своєю коханою на відпочинок в Емірати. Щоб йому там гикнулося. Видихаю і, знявши рюкзак з плеча, зупиняюся посеред вітальні. Та гаразд, хай відпочиває. Посміхаюся від уяви, який він був щасливий, коли знайомив мене зі своєю Елеонорою. А вона сподобалася мені. Прикольна така бабуся.

Кліпаю, бо цокіт підборів змушує покинути спогади. До мене із стурбованим обличчям наближається мама. Душа одразу ниє. Бо судячи з маминого виразу обличчя, вона до мене біжить не з хорошими новинами.

— Улян, ти дуже втомлена? — вона зупиняється поруч і одразу кривиться. — Фу, — відступає на крок, прикриваючи носа. — Ти вся пропахла дизелем. — вона важко зітхає і закладає руки на грудях. — Уляно, доки це все буде тривати? І кепку цю дурнувату зніми. Ходиш мов хлопчур якийсь. — вона з благанням заглядає в мої очі і просить. — Донечко, я молю тебе. Візьмися за розум. — вона переводить подих і продовжує. — Хочеш, відкрию тобі СПА-салон або салон з одягом, тільки припини тягатися з дідусем... Зрештою кому ті СТО потрібні. Давай краще я тобі ювелірку невелику відкрию?

Тепер я очима закочую. Я розумію маму. Вона хоче хвалитися мною перед подругами, а немає чим. Бо замість красивої зачіски в мене на голові кепка або бандана, а замість красивого стильного одягу — робоча форма. Руки в мастилі і від мене пахне не Шанель, а різкими ароматами з СТО. І це не дивно, бо навіть наш кабінет весь пропах наскрізь мазутом. А манікюр потрібно змінювати кожні два тижні, покриття не витримує довше. Бо як не справді щось кручу, то постійно складаю запчастини і от результат.

— Мам, ти знаєш, я не люблю усі ці брязкальця. Мені гайки крутити цікавіше.

— Ти неможлива, — роздратовано фиркає мама і, розвернувшись, йде від мене.

Хмикаю, бо поведінка матері мене дивує.

— Ма, я теж тебе люблю. — кидаю їй навздогін і одразу питаю. — А ти чого бігла до мене? Невже, аби роздати компліменти?

Мама, зупинившись, повільно обертається і вираз обличчя миттю стає таким, як раніше. Заклопотаним та стурбованим.

— Я хотіла поговорити... — вона, знітившись, кличе мене до кабінету.

Видихаю. Кидаю рюкзак на диван та йду за нею. Схоже, мої перші враження не були оманливими. Щось таки сталося. Серце одразу пришвидшує ритм. Втомлено присідаю на диван у кабінеті і таки знімаю кепку.

Мати присідає поруч, дивлюся на неї і справді горджуся нею. От вона у мене істинна леді. Струнка, стильна, має прекрасний характер, добру душу і нереальну вроду. Тільки не розумію, чому батько покинув її, промінявши на старшу жінку. Дивлюся в красиві сині очі білявки поруч, а в тих очах гуляє паніка. І вона страшенно хвилює мене.

— Мам, що сталося? — напружено питаю.

Вона бере мене за руку обома руками і, опустивши очі, з провиною в голосі тихо видає:

— Уляно, я закохалася.

Упс! Нежданчик. В мене ступор. Ні, це насправді добре. Я завжди хотіла, аби мама знайшла собі когось. Схоже, мої бажання таки матеріалізувалися.

— Хто він? — зацікавлено питаю.

Мама підіймає очі і, спантеличено кліпнувши, питає:

— А ти хіба не будеш проти?

Хмикаю і питаю у відповідь:

— А що, повинна?

Мама знизує плечима, пильно дивлячись мені в очі.

— Я думала, ти будеш проти...

Знічується вона, чим шокує мене.

— Мам, ну чому я маю бути проти? Скажи? Ти ж у мене ще молода. — заспокоюю маму. — Доньку он яку красуню виростила, будинок побудувала, ну ок, купила. Робота улюблена є, то можна й для себе пожити...

— А я думала спершу тебе заміж видати, а тоді вже самій збиратися.

Я заходжуся сміхом і так обіймаю маму, і байдуже, що пахну дорогим паливом.

— Мам, припини. Де хто таке бачив, щоб наперед батьків заміж йти?

Мама теж сміється, обіймаючи мене, і знову стурбовано питає:

— Чому ти пахнеш дизелем? Де твоя електричка?

— Здохла. Я її залишила на СТО на зарядці, а взяла трактор дідуся. От пахну тепер розкішно.

— Ох, донечко...

Зітхає мама і тулиться до мене, а я знову питаю:

— Мам, хто він? Той твій принц на білому коні?

Мама сідає рівно і заглядає мені в очі.

— Може, чула колись таке прізвище, як Даманський? — питає у відповідь вона.

А в моїй голові одразу малюється образ молодого красивого чоловіка, але неможливого хама та нахаби. Він приїжджав до нас на СТО на початку весни. Весь такий доглянутий, цинічний, але з жахливим характером. Тоді цей чоловік погрожував нашим хлопцям і заявляв, що він сам Даманський, і якщо вони не поквапляться, то наші СТО закриють за два дні. Він просто поламався поруч і нахабно вимагав полагодити машину якнайшвидше. Той скандал ми ще досі згадуємо.

Спантеличено дивлячись на маму, бо в мене шок. Нервово зволожую вуста і заявляю:

— Мам, але ж він молодий... Він же молодший за тебе?!

Мама не встигає відповісти нічого, бо дзвонить її телефон. На екрані фото Віри Олександрівни — це мамина помічниця.

— Вибач, люба! Мушу відповісти.

Вона підіймається і знімає слухавку. А я досі перебуваю у ступорі. Невже мама могла закрутити роман з таким циніком. Ні, я в це повірити не можу.