Розділ 68

Ердан

Наставник уже повністю поновився після поранення, а наше навчання в Академії закінчено. Ми успішно склали всі іспити та готові повертатися додому, до Диких Земель. З дипломами та дружинами, як і хотів батько. Ось тільки поки немає жодних звісток із королівства! Ми чекаємо на посланця від короля Грега з дозволом повернутися додому. Дипломатичними каналами теж ніяких новин не приходить. Ми навіть не знаємо, що відбувається зараз удома!

Ректор повідомив, що згідно з попередньою домовленістю з королем Грегом, ми можемо залишатися в Академії стільки, скільки потрібно.

Практично всі студенти роз’їхалися по домівках, залишилося лише з десяток тих, хто не має родичів та перебуває на повному державному забезпеченні. Я здивувався, адже в Академії королівства ніхто не вчиться безоплатно! Хоча, якщо хтось не має можливості сплатити за навчання, вони, якщо пощастить, знаходять спонсора, з яким укладають довгостроковий контракт на подальше відпрацювання. А от щоби коштом держави… Треба буде й у нас таке впровадити! Можна проводити окремий конкурс для обдарованих абітурієнтів. Чому б і ні?

Ми тиняємося територією Академії без діла й не знаємо чим себе зайняти. Схоже, і фантазія Дігана вичерпала всі можливості. Від нудьги ми навіть пробували задирати місцевих, але наставник припинив наші спроби швидко й жорстко. Але й від додаткових фізичних навантажень ми швидко відійшли.

Я розумію, що ще трохи, і ми просто звихнемося тут від нудьги та пропоную зробити невелику вилазку в гори. Розім’яти крила, пополювати, подихати гірським повітрям, яке хоч трохи, але нагадує про Батьківщину. На подив, Діган відразу зі мною погоджується, але, зрозуміло, не збирається відпускати нас самих. А оскільки ми зібралися летіти зі своїми жінками, то і Грейсі приєдналася до Дігана. А заразом і Рік із Дарією.

Звичайно, ми не збиралися буянити в горах, але присутність старших трохи охолодила мій запал. Хоча… Ми вже не студенти, до того ж усі чи одружені, чи з нареченими. А я то взагалі наслідний принц! Отже, саме час відкинути будь-яку субординацію і просто мило провести час на природі. Так принаймні планувалося. Але, не з нашим щастям мріяти про безпроблемну прогулянку в гори.

До «нашої» печери ми дійсно дісталися майже без жодних проблем, але це зайняло вдвічі більше часу, ніж зазвичай. Дорогою жінки безперервно захоплювалися природою, змушуючи нас робити кола над особливо мальовничими місцями. Не оминули й знаменитий тепер уже струмок, де взагалі довелося приземлитися для перекушування. Що зайняло в нас досить багато часу, враховуючи, що сире м’ясо жінки їсти відмовилися.

У результаті до печери ми дісталися вже затемно. Але не це виявилося основною проблемою, а те, що «наша» печера виявилася зайнята!

– Ну, і що будемо робити? – запитує наставник, коли ми всі приземлилися та обернулися. Довелося, щоправда, вибрати для посадки сусідню ущелину.

– А вигнати гостей не можна? – прямо запитує Рік.

– Я їх просто з’їв би, – не менш прямо відповідає Фрай. – Але я не думаю, що наші пані на це погодяться.

– До речі, Фраю, хто зайняв нашу печеру?

– Та там… ведмідь.

– Мм!! – у мене аж зіниці звузилися, і луска на загривку виступила в передчутті. А тим часом Фрай продовжує, миттю обламуючи всі мої гастрономічні фантазії.

– Точніше ведмедиця, з ведмежатами.

– Ні! – Природно, хором закричали наші жінки. Та й у мене апетит зник одразу ж.

– Отже, заночуємо тут! – Діган підвів межу під нашим обговоренням. – Розпалимо багаття і перекусимо залишками обіду.

Але погода почала псуватись, повіяв сильний вітер і пішов дощ. Тому нам нічого не залишилося, як обернутися і накрити наших жінок крилами, створивши щось подібне до великого купола, що не промокає.

Спробу жінок розвести вогонь ми припинили майже відразу ж, оскільки дим сильно дратував. Вони наполягали, але сім драконів, що фиркають і чхають, переконали їх, що це погана ідея, тим більше, що замерзнути нікому й так не загрожувало. Але виявилося, що не це наша основна проблема. А ось пів ночі слухати балаканину драконячих дамочок і не мати змоги змусити їх замовкнути або самим кудись піти, виявилося тим ще випробуванням для нашої психіки!

Буквально за годину, ці тріскачки, здається, зовсім забули про нашу присутність! І ми багато про себе та про один одного дізналися нового. Час від часу хтось із нас обурено шипів на свою половину, тоді як інші тихо посміювалися, викликаючи тремтіння нашого імпровізованого намету, але, здається, наших жінок це анітрохи не турбувало!

Так, ніч пройшла незвично, але цікаво та пізнавально. Але на повторення мене не тягне!

Цікаво, чому??