Розділ 67.1

Ердан

У Дігана виявилося занадто багато пошкоджень і драконяча регенерація не справляється. Крістіан намагається зупинити численні кровотечі, але йому явно не вистачає часу та матеріалів. Фрай та один з охоронців допомагають йому. Але цього мало, Дігана треба доставити до лікарняного крила Академії! Але він непритомний і обернутися неспроможен, та й опинитися зараз у людському тілі для нього означатиме практично миттєву смерть.

Рік організовує лікувальний намет прямо на місці та сам приєднується до Крістіана, а за кілька хвилин з’являється Дарія – дружина ректора, і я розумію, що вся необхідна допомога наставникові вже надається, більше я нічого не можу зробити. НІ-ЧО-ГО!!

Злітаю в небо, рикаючи та виючи від страху втратити наставника та друга. Я ще нікого не втрачав у своєму свідомому житті. Моя мати померла, коли народжувала мого молодшого брата, а я був ще занадто маленьким, щоби повністю усвідомлювати те, що тоді сталося. Пам’ятаю тільки, як було страшно й самотньо, це ж почуття охопило мене й зараз, тільки тепер мені ще й дуже боляче.

До мене підлітає Ксі, і я відчуваю, що болю поменшало. Моя Істинна поділила його зі мною!

«Ні, Ксі, не треба! Тобі не можна! Наш малюк… Повертайся до резиденції!» – посилаю ментальний наказ дружині, але у відповідь вона тільки шипить.

«Прошу тебе, Ксі!»

Я наполягаю, але міняю наказний тон на прохальний, розуміючи, що з Ксі інакше не домовитись.

«Прошу тебе, – повторюю дружині, – подумай про нашого малюка. Діган у надійних руках і він сильний! Нам треба лише зачекати».

Ксі пильно дивиться на мене, потім киває, погоджуючись із моїми словами та відлітає. А я намотую кола над лікарським наметом, намагаючись і себе переконати в тому, що сказав дружині.

Через кілька хвилин чую, як Крістіан кличе мене. Приземляюсь трохи осторонь, щоб не знести намет повітряним потоком, обертаюся і біжу до друга.

– Як Діган?

– Дуже багато крові втратив, зараз готують помпу для переливання, – повідомляє мені Крістіан. Я, звичайно, не лікар, але основи ми всі вивчали, і я знаю, що в людській іпостасі проблем із цим було б набагато менше, а ось драконам переливати кров складно.

– Обороту він зараз не переживе?

– Жодного шансу не має. Та він і до тями ще не приходив.

– Моя кров підійде для переливання?

– Твоя – якнайкраще підійде. Золоті Дракони – ідеальні донори, їхня кров підходить усім! – слова друга мене втішили. Одже, з’явилася надія.

– Крістіане, Ердан готовий до процедури? – чую голос ректора й одразу ж обертаюся.

Намет, який спорудили над Діганом, вміщує лише одного дракона та кілька людей, але мені не обов’язково цілком у нього залазити. Просовую голову та укладаюся на вигнутий стіл із жолобом, який спеціально влаштований так, щоб відкрився доступ до шийної артерії донора, а це не так просто! Шию треба вигнути під таким кутом, щоб з’явився просвіт між щільно прилеглими там лусочками, що захищають вразливе місце. Але цього недостатньо, щоб отримати доступ до кровоносних судин. Рік підходить до мене з величезними щипцями, якими має вирвати в мене кілька лусочок.

– Ти готовий, Ердане? – запитує в мене ректор. І це не пусте питання, бо місце на моїй шиї, яке він збирається оголити, пильно оберігається драконячим інстинктом самозбереження. І потрібне колосальне самовладання, щоб дозволити комусь торкнутися там, а тим більше висмикнути луску та вставити голку! Немаленьку до того ж і, до речі, я її вже бачу й кошуся з утробним риком.

– Ердане, я поряд! – до мене підходить Ксі та починає ніжно погладжувати мене по морді. Мій дракон припиняє гарчати, а через кілька хвилин вже починає муркотіти. Я мимоволі примружуюсь від задоволення.

– Ердане, не заплющуй очі, дракон може підсвідомо агресивно зреагувати на несподіваний біль. Ти готовий? – ще раз питає мене Рік.

Я знову розплющую очі та ледь помітно киваю.

Ректор спеціальним гаком підтягує луску й затискає її щипцями. Ксі притискається до моєї голови щокою, і в цей момент гострий біль пронизує моє тіло. Я шиплю і прикриваю очі, щоб не показувати оточенню паніки, що охопила мене.

– Молодець! І ще одну, потерпи! – Рік висмикує другу лусочку, і мій дракон починає гарчати.

– Тихо милий, тихо. Рік більше не буде. Правда, ректоре? – Ксі продовжує мене заспокоювати, і від її голосу мій дракон, як ручне кошеня заспокоюється. Здається, він згоден на що завгодно, аби Ксі продовжувала ось так мене гладити та говорити ніжним голосом.

Дарія підходить і вставляє мені в шию голку, і Фрай із Крістіаном починають перекачувати мою кров Дігану за допомогою величезної помпи.

Діган

Приходжу до тями та не відразу розумію, де я і що відбувається. Смутно згадую, як ми йшли з Ріком до Академії, доглядаючи моїх «пташенят», як їх називає Рік. Потім пам’ятаю, як швидше відчув, ніж почув небезпеку й кинувся навперейми дракону, що атакував Ердана, потім був біль від десятків кинджалів, що встромилися в моє тіло, і все. Провал. Зараз в очах якісь спалахи і я не одразу розумію, де знаходжусь. Точніше я не впізнаю цього місця взагалі. Принюхуюсь. Відчуваю Ріка, Крістіана, Фрая, здається тут ще Дарія та запах крові Ердана. Я не встиг??? Принц поранений? Намагаюся схопитись і загарчати, але лапи мене не тримають, а крила надійно зафіксовані.