Розділ 41

Ксі

Ердан із друзями сьогодні мене здивували. І треба віддати йому належне, приємно! Коли ми зіткнулися з Темро і його товаришами, я чекала від мого чоловіка чого завгодно: гарчання, шипіння, часткового обороту, бійки, але тільки не цього ось усього! Друзі просто посміялися з наївних першокурсників, користуючись репутацією диких і пообіцявши, майже відкрито, з’їсти їх на вечерю!

Смішно їм! Гумористи! Клоуни!! Знущалися з молодняка й тепер від сміху корчаться.

Я, звичайно, майже відразу зрозуміла, що вони приколюються. Все-таки не перший день принца та його друзів знаю. Але ось Темро та його товариші реально повірили їхнім загрозам! І так мені прикро за друга стало, аж до сліз!

Спершу. А потім стало прикро вже за себе. Якось швидко друг дитинства відмовився від бажання мене рятувати. А якби мені реально потрібна була його допомога? Отак от надійся, а потім пара жартів диких і все, рятувальники здулися. Бачити цього Темро більше не хочу! Розчарувалася я в ньому. Цілком можна переводити його в розряд колишніх друзів. Та й нам із чоловіком так спокійніше буде.

До речі про Ердана, після того, як він вирішив, що я повірила в їхні погрози з’їсти цих нещасних першокурсників, принц виглядає винним і нещасним! Якось незвично чоловіка таким бачити, але не буду його переконувати. Хоча мені й стало його шкода, та нехай подумає над своєю поведінкою! Щоправда, мені захотілося його втішити та… Ех, якось треба дотягнути до кінця занять! І в душ!!

Діган

Богиня Гір! Ну чим я тебе розлютив? У чому завинив, га? Жив собі в Диких Землях, керував вартовими короля. І міг не їхати із цими хуліганами до Академії! Можна сказати, майже сам зголосився. Спокусився можливістю знайти собі дружину. Ось воно мені настільки треба було? Хоча, звісно, я знайшов свою Істинну!

Що не кажи, а воно того варте. Але мої учні спокійно жити мені не дають. Та й не лише мені!

Коли я дізнався про чергову витівку моїх хлопчиків, я сміявся мало не до сліз. От тільки гумор в Академії, як виявилось, розуміють не всі.

Ще не закінчився навчальний день, як мене викликали до ректора.

На столі в нього лежав готовий до підпису наказ про відрахування п’ятьох студентів Диких Земель за… Ось тоді я і насміявся від щирого серця!

– Вибачте, Ви серйозно? Відрахувати за… – Читаю вголос із виразом, намагаючись зупинити майже істеричний сміх – … погрозу з’їсти шістьох студентів-першокурсників?

– Серйозніше нікуди. Заяви постраждалої сторони додаються.

– Чи сильно постраждала?

– Хто?

– Сторона, питаю, сильно постраждала? Там руки-ноги їм мої бовдури відгризли? Кров пустили? Печінку вирізали? Принц, до речі, любить сиру печінку.

– Еее… Про печінку, ви це серйозно?

– Звичайно! Раз на тиждень замовляю йому. Любить він сиру, свіженьку.

Ректор замислився. Потім підійшов до вікна й довго дивився кудись у далечінь. Зрештою, він не стримався і…

Сміялися ми удвох довго й щиро.

– Дігане, якби я не знав тебе ще з Академії, то міг би й повірити ось у це все.

– І племінницю свою мені за дружину не віддав би?

– Ви з Грейсі – Істинні. Навряд чи я зміг би щось із цим зробити.

– А із цим, – киваю на заяву першокурсників, – можеш щось зробити?

– Постараюся вирішити. Поясню їм. Навряд чи вони захочуть бути посміховиськом для всієї Академії.

– До речі, невелике прохання, можеш перевести цього Темро кудись якомога далі?

– Це так важливо?

– Вони з принцом Ксі не поділили. Сам розумієш, наскільки це небезпечно, для самого Темро насамперед.

– А також для принца та тебе?

– Грейсі просвітила?

– Улюблена племінниця дещо розповіла. Дігане, ти вважаєш, що Грег справді може виконати свої погрози?

– Ріку, ти знаєш його не набагато гірше за мене. Грег завжди був гарним маніпулятором, а з віком він відточив свою майстерність. Він принциповий, а задля досягнення своїх цілей може бути й жорстоким. Він – король Диких Земель, а це багато що означає.

– Я зрозумів, намагатимуся розв’язати питання з переведенням Темро в інше місце найближчим часом. До речі, запрошення на вечерю наприкінці тижня ще чинне?

– Звичайно! Але рагу «Дружба» не буде!

– Не можу сказати, що я засмучений!

Досхочу насміявшись, розлучаємося зі старим другом.

Розмірковую, повертаючись до нашої резиденції: ну ось що мені робити з моїми учнями? Ганяти до знемоги за те, що хтось не здатний оцінити їхні жарти? Або спустити все на гальмах, забувши, у тому числі й про майже підписаний наказ на відрахування?

Як я вже хочу повернутися додому…