Розділ 3

Ердан

Сьогодні наш факультет проводив тренувальний бій проти Бойового. Без помилкової скромності скажу, якби не я, Факультет Дипломатії не мав би жодного шансу.

Усе ж таки, боротися з Драконом із Королівського Роду – безглузда витівка. Щоправда, практично все довелося робити самому. Інші просто не встигали за мною. Взагалі реальна допомога була тільки від двох. Вони добре прикривали мені спину. Два великих та досить спритних дракона, блискуча луска яких видавала належність до знаті. Ми не погано втрьох протрималися, тож наприкінці заняття викладач видав висновок – нічия. Що для дипломатів у принципі непогано. Я, звичайно, скривився, тому що звик перемагати, ну нічого, треба тільки інших правильно організувати та в нас з’явиться шанс.

Після закінчення заняття я, обернувшись, хотів було поплескати по плечу товаришів із бою, але один із них виявився драконицею! Велика й у людському образі, навіть для чоловіка, дракониця, виявилася ніким іншим як місцевою Сніжною_Королевою, Довгулею та Скалкою_У_Дупі, так її описали місцеві хлопці. А я мало було публічно не подякував їй за допомогу! Це було б смертельним ударом по моєму іміджу. Тому я тільки зневажливо скривився і тихо процідив крізь зуби, так щоб ніхто, крім нас, двох не чув:

– Дякую.

У відповідь – лише поблажливий кивок голови. Я не гідний більшого? Подумки ричу й мовчки віддаляюся.

– Цікаво, звідки вона така, можу присягнутися, що повз її матір пробігав дракон із Диких! – На обіді у їдальні ми з друзями обговорюємо місцевих дівчат. Подобається нам чи ні, але одружуватися нам таки доведеться. І наше завдання – зробити це з найменшими наслідками.

Ми з друзями заржали, бо, усі знають, що означає «Дракон із Диких повз пробігав»!

Оскільки при цьому я, не соромлячись, розглядав Скалку, оточенню була зрозуміла причина вульгарної частини нашого сміху. У цей момент до нас підійшов викладач етикету містер Гроумель.

– Молодий чоловік, – звернувся він до мене, – за такій поведінці в публічному місці, Ви залік із мого предмета ніколи не отримаєте!

Усі присутні у їдальні завмерли. У тиші, що настала, мені здається, можна було почути, як блохи скачуть по польових драконах.

– Вибачте, лорде Гроумель, – знущаючись відповів я, чудово знаючи, що Гроумель ніяк не лорд і звертатися до нього треба «містер».

Моє зауваження, очевидно, вдарило по хворому, тому скривившись, він мене поправив:

– Містере Гроумель.

– Ах, вибачте, МІСТЕРЕ Гроумель, – з тим же знущанням продовжую я, наголошуючи на зверненні «містере». – Вам, звісно, з Вашим багатим досвідом палацових заходів, є чому повчити наслідного принца Диких Земель, що виріс у палаці.

О як! Схоже я вдруге потрапляю по хворому.

– Ще раз прошу вибачення і готовий у спокутування своєї провини на додаткові заняття, – добиваю викладача, не знайомого з моїми пізнаннями та досвідом у залаштункових палацових іграх. – Мені просто необхідно підтягнути мої знання в розділі «Використання столових приладів при вживанні іссіміора». – Вибираю один із найскладніших квитків іспиту з придворного етикету, чудово знаючи, що іссіміор настільки дорогий делікатес, що навряд чи колись траплявся нашому викладачеві.

По їдальні прокочується здавлений смішок. Мій випад оцінили!

Треба сказати, що містер Гроумель із честю вийшов із незручної ситуації, недбало кивнувши мені  та заявивши:

– Я зроблю запит на додаткові заняття спеціально для Вас, принце. І якщо ректорат схвалить, із задоволенням підтягну Ваші знання в цьому розділі.

– Дякую Вам, МІСТЕРЕ Гроумель. Не сумніваюся, що Ваші знання в цьому питанні мені дуже допоможуть, якщо, звичайно, ректорат схвалить.

За нашою словесною дуеллю, затамувавши подих спостерігало не менше сотні студентів та з десяток викладачів. Я міг би заприсягтися, що більшість глядачів подумки мені аплодувала!

Побіжно глянув на Скалку, не те щоб мені цікава була її реакція, але все ж таки, я щойно непогано поставив на місце її захисника. Цікаво, між ними щось є?

Можу заприсягтися, що, зачепи я якусь іншу драконицю, містер Гроумель і лусочкою не ворухнув би, щоб заступитися.

Але Ксі, так її звуть, як повідомив мені Фрай, тільки зневажливо подивилася на мене й демонстративно відвернулася, махнувши, у прямому значенні слова, хвостом розкішного волосся.

У цей момент, мені до свербежу в спинному гребні захотілося провчити нахабну дівчину, і тоді я вперше подумав: а чи не одружитися мені із цією… Довгулею.

Цим я вб’ю відразу всіх навколишніх зайців – провчу і її, і свою родину. До того ж я хоч не роздавлю її на подружньому ложі, та й шансів понести від мене в неї чимало, усе ж відчуваю кров Диких у ній, сподіваюся не мій тато там повз пробігав. А не понесе, то наші місцеві дівки постараються, а ця нехай виховує спадкоємця. Та й, зрештою, я завжди можу розлучитися! Щоправда, за нашими законами вона на батьківщину вже не повернеться, їй не можна буде залишати Дикі Землі. Подарую їй один із далеких замків, десь на кордоні. Там якраз стане в пригоді її дипломатична освіта та бойові тренування.

Хм, а ця думка мені дедалі більше подобається! Треба навести про цю Скалку довідки. А з її мерзенним характером я впораюся. Існують методи.