Розділ 2

Діган

Наступного дня із самого ранку прокидаюся від шуму в нашому саду. Виходжу з дому і виявляю десяток робітників, які щось стругають і забивають, час від часу вони із жахом поглядають на зеленого Лісового Дракона, що ліниво позіхає осторонь. Крістіан зображає із себе наглядача? Що тут взагалі відбувається? Ще одна витівка хлопців мене спантеличила.

А ось і Ердан. Він повинен знати, що тут діється! Напевно, вони разом це вигадали.

– Мій хлопчику, що роблять тут ці робітники? – вкрадливо цікавлюся в принца.

– Вони будують навіси, – незворушний і впевнений тон Ердана не введе мене в оману. Впевнений, мої підопічні щось замислили.

– Які навіси? Навіщо??

– Ну, я поцікавився, як ми спатимемо, якщо піде дощ… – в очах принца виблискують вогники. І я бачу, що він ледве стримує сміх.

– Як?! Як завжди! У ліжках! У будинку!

– Ну так, але ж місцеві про це не знають. Ось я їх і спантеличив. Навісами… – тепер Ердан уже відкрито і відверто ірже.

Богиня Гір! Навіщо я погодився супроводжувати цю банду? Вони не дадуть мені спокою.

Ксі

Взагалі-то Дикі гарні, як Боги. Міцні, високі, мускулясті. На голову вище за всіх наших. Цікаво, це в них від сирого м’яса?

І читати вони вміють, та й писати, виявляється, також. А яку дискусію наслідний принц, здається, його звати Ердан, влаштував із викладачем Історії Створення Світу! Звичайно, їм там, на краю, видніше. Так, він зумів мене здивувати. Але не більше. Сподіваюся, принц мене не помітить і не обере нареченою. Виходити заміж, а тим більше вирушати на край Світу й жити в печерах я не маю наміру.

Треба від нього та від усієї цієї дикої братії якомога далі триматися.

Гарна думка була, але запізнилася. Бачу, що наслідний принц іноді на мене поглядає. З моїм зростом мені важко загубитися серед натовпу. Тож не дивно, що він мене помітив.

Діган

Третій день нашого перебування в Академії розпочався із чергового сюрпризу. Мене розбудив дикий регіт і жалібне мекання. Що знову вчули ці шибеники?? Дорослі ж уже, одружуватися настав час, а поводяться як малолітки. Чи доживу я до повернення додому??

Виходжу в сад і виявляю… 2 овець…

– Це що??? – весь мій життєвий досвід підказує, що дарма я погодився на цю подорож! Хоча, будемо чесними, варіантів особливо в мене не було. Король розпорядився супроводжувати принца й мені залишилося лише підкоритися.

– Наша вечеря, – незворушно відповідає Ердан. – Я натякнув ректорові, як драконів годувати треба.

– І??

– І… Відтепер нам раз на тиждень доставлятимуть живність…

– І що ми з нею робитимемо? – я намагаюся стриматись і не прибити цих придурків. – Що ми робитимемо із живими вівцями? Я вас питаю, о наслідний принце Диких Земель. – Не втрачаю нагоди нагадати Ердану про його статус.

– Ми їх… з’їмо?

– Живцем? Ви маєте намір їх готувати? Чи сирими будете їсти? Взагалі, різатимете ножем чи як?

– Обернемося…

– Ердане, подивися в ці очі! – Крістіан обіймає овечку. На обох уже  віночки із польових квітів.

Богиня Гір! За що мені таке покарання?

– Я зараз піду до ректора висловити подяку, і повідомлю, що наслідний принц із товаришами вирішили долучитися до місцевих традицій і вживатимуть тільки готову їжу, – зрештою знаходжу вихід із ситуації, що склалася. – А цих… Або з’їжте до мого приходу або доглядатимете за ними до кінця навчання! Й ось ще. Увечері відновимо тренування. Сподіваюся, часу на витівки у вас не залишиться.

Ксі

Уся Академія шокована. Дикі вкотре підтвердили, що вони… дикі! Зажадали постачати їм їжу в живому вигляді! Мовляли, їм полювати треба. Сьогодні до їхньої резиденції відправили перших тварин – двох овечок. Бідолашні так жалібно мекали! Досить довго через високу огорожу було чути моторошні звуки, а потім вони затихли…

На вечерю Дикі не прийшли. Ніхто не здивувався. Уся Академія гуділа, як розтривожений бджолиний вулик, але, звичайно, переживали лише дівчата. Хлопчики ж один перед одним мірялися… Своїми подвигами, хто що впіймав і живцем з’їв.

Це нестерпно!! Академія поступово перетворюється на збіговисько кровожерних головорізів.

І мені тут подобається все менше й менше, але альтернатива ще гірша. Я не хочу повертатися до свого опікуна, який спить і бачить, як видати мене заміж, і, бажано, вигідніше. Мене й до Академії відправили саме із цією метою. Опікун уже зневірився знайти в окрузі дракона, зацікавленого взяти мене за дружину, і він сподівається, що якийсь молодик мене спокусить і відвезе до себе, не вимагаючи посагу. Якого в мене, до речі, немає.

Але поки що сподівання опікуна не виправдалися. Охочих завестися скалкою в дупі в моєму обличчі, не знайшлося. Наскільки я знаю, слава про мене як про рідкісне стерво, розповсюдилася по всій Академії. І навіть уже, як кажуть подруги, проникла за високу огорожу, за якою ховаються Дикі.

А вони свою назву виправдовують.