Глава 19. Гармидер

Чаювання пройшло непогано. Мішель так і не з'явився, а ми всіляко намагалися підбадьорити Мадлен і показати їй, що її прийнято в нашу компанію.

Бернардет чинно розпитувала її про життя-буття. "Над чим ви зараз працюєте, голубонько?", "Звідки ви прилетіли до нас і як пройшла подорож?"

Я підливав чай, який вона не пила, і підкладав солодощі, яких вона не їла. Ганс старався найбільше, показував свої малюнки, розповідав, як вони з бабусею ходили по малину для конфітюру, і скоро підуть іще, та щиро засмучувався, що тітонька Мадлен така сумна. Зрештою саме йому вдалося розворушити її. На запитання:

- А хочете, я вам покажу, як я навчився синтезувати?! - вона необережно відповіла: "Так" і була негайно притягнута до кухонного синтезатора, з якого одразу ж посипалися булки, стейки, полилися кисільні та лимонадні річки.

Мадлен усміхнулася, спочатку блідою вимученою усмішкою, потім, коли Гансу вдалося синтезувати щось особливо вдале і він заволав захоплено та щасливо, - жвавіше.

Але щойно ми допили чай і прибрали за собою, почалося справжнє божевілля. У кухні загорілася жовта лампочка, повідомляючи нам, що якась лінго-голограма очікує матеріалізації. Ми пішли до центральної зали, тому що всім було цікаво подивитися. Я натиснув "прийом" і з сяйва вийшов дядечко Енді з розпростертими обіймами, сльозою на очах і, звісно ж, новою дівчиною. Він мене сердечно обійняв, сказав, що я йому як син (дуже сумнівний комплімент, адже він весь час плутає імена своїх синів) і що він мене втратив і сьогодні знайшов знову. Дівчина, якою цього разу виявилася підтягнута стодвадцятирічна скандинавська спортсменка з гарним пшеничним волоссям, дивилася на мене співчутливо і сліпуче усміхалася.

- Дядечку Енді, та що сталося? Поясніть же!

- Як? Ти не знаєш? Сьогодні в ранкових новинах повідомили, що якась Мадлен Гартман викрала й опублікувала надсекретний урядовий документ. Здається... Протокол-У, чи що. І виявилося, що Управління Космічних Польотів уже багато років приховує нещасні випадки, що відбуваються на інших планетах, просто кидаючи там своїх космонавтів. А на Землю повідомляється, що вони загинули під час виконання обов’язків і їм влаштовують пишний заочний похорон з усіма почестями за рахунок УКП. До речі, Фреде, я два місяці тому був на твоєму похороні, і я був невтішний, повір мені!

- Ми так плакали!.. - вставила скандинавська красуня, усміхаючись так само сліпуче і піднімаючи пшеничну брову.

- Фреде, ти собі не уявляєш, що коїться в інформаційному просторі Землі! Зараз полетять найбільш високопоставлені голови, ти можеш не сумніватися.

- Катюзі по заслузі! - переконано сказала спортсменка. - Кидати таких людей!

Дядечко Енді подивився на неї і продовжив:

- Мій хлопчику! Їм відрізали фінансування і зв'язок, ти уявляєш?

- Та ви що! - сказав я.

- Так! І навіть було кілька смертельних випадків, ти можеш собі уявити? Це поки що непідтверджена інформація, але в новинах сказали...

- Містере Оуне, ми такі щасливі, що не втратили вас, - сказала блондинка із пристрасним придиханням.

Дядечко Енді насупився. Але тут я відволікся від них, бо знову загорівся сигнал, що хтось очікує, я натиснув на прийом, і з порталу вивалилося спочатку п'ятеро знайомих студентів медуніверситету, потім троє якихось кремезних хлопців і ще один відомий відеоблогер, який одразу прилип до Мадлен, як супуник до планети.

Але Мадлен було не до нього, бо в залі нарешті з'явився Мішель і почав обережно ходити навколо неї колами, дедалі звужуючи їх, підбираючись усе ближче і насторожено принюхуючись. Довго спостерігати за ними мені не довелося, бо всі мене смикали, щось від мене хотіли, приставали із численними запитаннями. Краєм вуха я вловив фразу, кинуту одним із кремезних: "...єдиний нормальний тут..."

Медики діставали питаннями про динаміку індексів здоров'я, незнайомі хлопці похмуро розпитували про вплив на нас атмосфери планети, мабуть, це були аерологи.

Скандинавка взяла мене під ручку і співала у вільне вухо щось звабливе. Дядечко Енді врешті-решт заревнував, образився, як дитина, в якої забирають улюблену цукерку, грюкнув порталом і пішов, потягнувши за собою свою вітряну подругу.

А сигнал очікування розпалювався дедалі яскравіше, що свідчило про натовпи гостей, які очікують на матеріалізацію.

Через дві години Бернардет сказала мені пошепки:

- Фредеріку, ви маєте провести наших гостей. У них немає ані сорому, ані поняття про пристойні манери. Час обіду, дитина втомилася, і нашій гості потрібно спокійно поговорити з Мішелем.

Я був повністю з нею згоден, тому сказав, що на сьогодні прийом закінчено і хто що не допитав, ласкаво просимо завтра о десятій ранку. Гості розчаровано потягнулися до порталу. Ми перемістилися на кухню. Мадлен почала відтаювати. Не беруся припустити, що там робилося в неї всередині. Слава богу, здатність читати думки я втратив. Але було ясно, що вона трохи розслабилася і почала шукати в нашій божевільні обіцяне мною хороше. До того ж, хіба Ганс із Мішелем дадуть довго сумувати? Ганс весь час підкладав їй що-небудь у тарілку, водночас докладно розповідаючи, як, коли, чому і навіщо він це синтезував.

Що ж до Мішеля, то він просто не відходив від Мадлен, увесь час вився поруч, повискував, обнюхував і буцав чолом у бік так, що часом вона небезпечно похитувалася на табуреті...

- Фух, ну й день сьогодні! - сказав я, розливаючи всім чай. - Що б не сталося, сьогодні більше нікого не приймаємо.

Але я помилився, одну групу відвідувачів прийняти все-таки довелося. Надвечір наша жовта лампочка, яка горіла весь день, інтенсивно заблимала. Це означало, що до нас високі гості.

Мадлен подивилася на мене трохи тривожно, ніби сказала: "Почалося!" Ми знову пішли в центральну залу. Цього разу з сяйва вийшли десять осіб.

Першою була пані Президент, потім міністр космічної галузі, міністр охорони здоров'я, ще два якихось міністри, яких я бачив сьогодні в одному новинному блозі, але не запам'ятав, за що вони відповідають, два, скоріш за все, секретарі із сувоями в руках, і трійця найвідоміших, найповажніших, наймаститіших та убілених сивиною блогерів із записуючими медальйонами на шиях.