Розділ 18. Безумці

Ще два місяці минули спокійно. Усі ми потроху звикали до свого нового становища. Бернадетт встановила чіткі правила і режим, взяла на себе всі побутові турботи, стала ходити з Гансом на довгі прогулянки навколо бази. Під час однієї з них вони знайшли дикий малинник і наступного дня принесли два повних кошики стиглих ягід, які виявились навіть більшими й солодшими, ніж земні...

Мішель був, здається, щасливішим за всіх нас. Він вів життя звичайного домашнього улюбленця: спав, грався, гуляв та майже весь час клянчив їжу. Він не позбувся своєї пристрасті до солодкого, тому кілька разів несанкціоновано зжирав усе печиво, приготоване на кілька днів на кілька людей, і потім жорстоко страждав на шлунок. Але в усьому іншому ніяких турбот у нього не було. Він був бадьорий, веселий, і ми часто чули від нього задоволене "і-у-е".

Мадлен зв'язувалася зі мною щодня, хоча б на двадцять секунд. Запитувала, як Мішель, ну й інші теж. Я м'яко підводив її до того, що не потрібно до нас сюди прилітати, бо нема до кого. Ми всі, звісно, дуже любимо Мішеля, доглядаємо за ним і таке інше, але давайте подивимося правді в очі: він більше не людина. А вона так само м'яко підводила мене до того, що вона прилетить обов'язково, щойно дістане юрреній.

Так ми й кружляли один навколо одного, кожен зі своїми аргументами. Ніхто не відступав від своєї позиції, але й не тиснув надмірно. Я, наприклад, не тиснув, тому що просто не вірив, що юрреній вдасться дістати.

Але недооцінив Мадлен. За два місяці після перетворення Мішеля та Бернарда вона зателефонувала задоволена і збуджена й без привітання вигукнула:

- Усе, Фреде, готово! Він у мене! ! Мені треба зробити дещо невідкладне, буду на Тонтон-18 приблизно за тиждень за вашим часом.

Я кинувся заперечувати:

- Ні, Мадлен! Тут дуже небезпечно, я тебе прошу: не спускайся на планету! Ти ж можеш залишити його на орбіті, а я заберу.

- Знову ти за своє! Фреде, ну скільки можна! Я сказала, що прилечу, і це не обговорюється!

- Ще й як обговорюється! Ну-от скажи мені, навіщо?! Що ти очікуєш знайти? Мішеля? Але його тут немає, зрозумій же ти це нарешті!

- Фреде, зупинися. Це не тобі вирішувати, - сказала вона жорстко. - Ти занадто багато на себе береш.

Я розлютився:

- Занадто багато? А на кого все звалиться, якщо ти, ти збожеволієш?! А якщо станеш агресивною? Я ж тобі розповідав про Бернарда й спопелитель! Зрозумій, що ти своєю присутністю нікому не допоможеш: ні собі, ні йому, про себе я вже промовчу!

Вона дивилася на мене відкрито і ніби вивчаючи. Видно було, що логічні аргументи в неї закінчилися. Тому вона сказала:

- Фреде, значить, послухай... - і вклеїла таку довгу, таку хитромудру, таку нецензурну лайку, що очі в мене вилізли на лоб, а вуха зів'яли. І відключилася.

За тиждень я отримав фрагмент старого листа. Дивовижним був не лише його зміст, а й зовнішній вигляд. Це був не сам лист, а його фотографія. На ній я побачив щось таке... напружився і згадав слово "папір". Так-от, літери були кимось акуратно намальовані на цьому самому папері. Мабуть, лист складався з кількох аркушів і сфотографований був якийсь із середніх – не перший і не останній. Тож починалося все з півслова, мабуть, із цитати якогось невідомого мені твору:

"...не міг я відчинити брами, що враз повстала поміж нами, і я її поцілував.

Так-от, Маді, неприємності – це ніби вузька брама. І ті з твоїх близьких, хто не пройде через цю браму разом із тобою, залишаться там, за одвірком. І з часом неприємності закінчаться, і буде у тебе якесь нове незнайоме життя. Тільки тих, хто не протиснувся разом із тобою через цей вузький незручний одвірок, уже поруч не буде.

Ти сказала, що виявилася зовсім не тією людиною, яку я колись покохав, і що ти відпускаєш мене. Але це дурість, Маді, причому це дурість двічі.

По-перше, тому що відпустити мене – не в твоїй владі. І взагалі, я тут уважно вдивився в себе і зрозумів, що моє рішення бути з тобою за цих обставин – це не альтруїстичний, а навпаки дуже егоїстичний вчинок. Я роблю це не для тебе, а для себе. Ти кажеш "Іди" з наївною впевненістю, ніби ось я піду, і на мене чекає якесь щасливе блискуче життя, але насправді ніякого життя без тебе в мене не буде.

Ну і по-друге, тому що я не з тих дурнів, які люблять вигадані ними самими образи. Нічим ти мене не здивувала. Це ти себе не знала, а я бачив завжди, що ти дуже віддана своїй справі та своїм ідеям, ставишся до всіх заборон із презирством, і що ти відчайдушно смілива. Тож  для мене не стало сюрпризом, що ці твої риси з часом привели тебе до того, до чого привели. Ну, що ж! Саме за ці риси я тебе і покохав. Чи не за них? Та я й сам не знаю.

Ти сказала, що раціонально буде розлучитися. Ти сказала, що будеш самостійно виплутуватися з того, що ти накоїла, не залучаючи мене. А я тобі кажу, що кохаю тебе, як безумець, і..."

Обривався лист також на півслові. Нижче був фрагмент дати - "...ерезня 9975 року..." – приблизно п'ятдесят років тому.

А ще нижче – звичайна електронна приписка від Мадлен: "Фреде, не ображайся на мою різкість. Я хочу, щоб ти прочитав цього листа і щоб розумів, що в мого вчинку є й інші причини, окрім як тебе позлити. У мене поганий характер. Але я вирішила прожити життя поруч із моїм Мішелем, яким би він не був. Якщо ти це читаєш, значить, я вже на Тонтон-18.