Розділ 15. Тисяча кроків назад

Мішель стояв біля дивана в дивній позі: нахилившись і майже торкаючись руками землі. Просто стояв та дивився.

- Мішелю, ти чого?

Він відскочив, ніби здивований тим фактом, що я розмовляю.

- Мішелю!

Ще крок назад.

Я моментально підібрався, і втома моя кудись поділася, і страх провів по спині своєю крижаною рукою. Ніхто не кидався на мене з кулаками чи  зі спопелителем, але мене охопив такий жах, що волосся піднялося вгору. І я не міг спочатку зрозуміти, чому.

- Мішелю, їсти хочеш?

І тут він стрибнув. Ні, не на мене, а вгору, ніби від захоплення. І видав потужний рев радості.

Він втратив мову!

У мене очі буквально роз'їхалися в сторони, тому що вони бачили дві реальності одночасно: з одного боку переді мною був Мішель, розумний, веселий, геніальний Мішель. Мішель – надійний друг. І водночас це був великий чорний кошлатий австралопітек, який випрошував їжу. Ніяких його думок я більше не чув. Я відчайдушно вигукнув:

- Мішелю, це що, прикол якийсь?

- І-у-е, і-у-е, і-у-е, і-у-е, - заперечив він енергійно.

Мене охопив розпач, але буквально на тридцять секунд, тому що Мішель не давав зосередитися й затужити. Він підходив дедалі ближче, вимагав чимраз наполегливіше і врешті-решт почав буцати мене кошлатим чолом у коліна.

Я встав і на ногах, що не згиналися, пішов на кухню.

Мішель поскакав слідом, іноді обганяв мене, іноді терся з боків радісно повідомляючи мені, що і-у-е. Я дійшов до кухні, щось там синтезував, здається, ягідний пиріг із молочним соусом на красивій порцеляновій тарілці, і поклав його, не дивлячись,  на стіл.

Мішелю це дуже сподобалося, він вився біля тарілки, але... наче забув, як користуватися руками. Зрештою він схопив пиріг зубами та потягнув на себе.

Тарілка грюкнула на підлогу й розбилася, а Мішель, не бентежачись, став на карачки і зібрався їсти його просто ротом, разом з уламками порцеляни.

- Фу! - закричав я. - Ти що робиш?! Поріжешся! Брись!

Він шарахнувся злякано і тихенько докірливо завив з іншого кінця кухні:

- І-у-е-еееееее...

- Та почекай ти, зараз... – я штовхнув чистокібера, щоб він швидше ворушився, дочекався, доки той прибере тріски, і синтезував нову порцію того ж самого, цього разу в пластиковій мисці.

Я завмер у нерішучості: поставити Мішелю їжу на підлогу – це мені здавалося диким та неможливим. Але Мішель так не вважав. Він стрибав і повискував, радісно вітаючи ягідний пиріг та намагаючись дістати його ротом.

Я здався і якось злодійкувато поставив миску на підлогу, ніби очікуючи, що зараз у кухні матеріалізується... хто-небудь, будь-яка нормальна людина, і скаже мені: "Ти що, збожеволів, годувати геніального вченого з миски на підлозі?!"

Але нормальних у нас не було, тож можна було не хвилюватися. Мішель доїв пиріг, покусав про всяк випадок миску, видав невизначений задоволений звук і потрюхав до дверей.

- Мішелю, агов! – але він навіть вухом не повів.

Я хотів було пуститися навздогін, бо як так лауреат премії Дігранжа ходитиме базою в незрозумілому стані… Проте інстинкт енергозбереження шепнув мені на вухо: "Зголодніє – сам прийде".

- Ну, прибирай тепер, - сказав я чистокіберу, і він взявся за справу.

Поїв Мішель так само неохайно, як завжди, тільки ще гірше, тому що на підлозі і без допомоги рук. Чистокібер втягнув у себе крихти й недоїдки пирога, старанно відтер розмазані по підлозі ягоди, нерішуче покрутився біля миски, розважуючи, чи її треба поламати, втягти й перетравити чи помити та залишити на місці. Зрештою він обрав друге. Сполоснувши і зачепивши маніпулятором миску, він став піднімати її на стіл.

- Ану-мо почекай, - сказав я. - Залиш.

Кібер слухняно поставив посуд на місце та шмигнув під стіл. Я подумав і налив у миску води.

Потім присів на табурет і замислився. Потрібно було дзвонити Мадлен. Я кілька разів брався за годинник, але зупинявся. Гладив кнопку виклику, відводив руку.

Потім перебрався на "свій" диванчик у загальній залі, якось я на ньому затишніше почувався. І вже там натиснув на виклик і вибрав останній контакт.

Вона відповіла за секунду, наче чекала цього виклику, не прибираючи пальця зі своєї кнопки.

- Фреде, ну що?

- Я... Мадлен, послухай...

- Ні, це ти послухай! Я чекала твого виклику чотири години, можеш ти сказати, що там у вас відбувається?! Він живий?!

- Так.

- Чому він не передзвонив мені сам?! Що він сказав?

- Нічого.

- Як це?

- Мадлен, ти заспокойся... Він не говорить.

- Що ти маєш на увазі? Що з ним сталося?

- Я не знаю. Не знаю. Давай розповім по порядку.

І тут мене як прорвало. Я в найдрібніших деталях описав їй сьогоднішній день, від сніданку, мого походу по мох і подальшого вчинку Ганса до жахливої поведінки Бернарда й ось цього всього. Тільки про спопелитель не згадав, бо мені тоді здалося, що вона прилетить негайно, якщо про це почує.