Розділ 14. Розмова з богом

Коли я розповідаю кому-небудь про те, що трапилося далі, виходить досить довга історія. А насправді все вмістилося в кілька секунд.

Часто доводиться чути, що в хвилини смертельної небезпеки життя проноситься у нас перед очима. Так-от, це фантазія людей, які ніколи не бували в цій самій смертельній небезпеці. Ніякого життя, ніяких сторонніх думок. Жодних думок взагалі. Наша свідомість моментально падає до рівня тваринної, і все підпорядковується єдиному завданню: вижити.

А для виживання представники тваринного світу споконвіку використовували одну з трьох стратегій: тікай, завмирай або бийся. Вибір відбувався і відбувається без участі розумової діяльності, без урахування статистики та порад знайомих. На голому інстинкті. І мій інстинкт вибрав битися.

І якби хтось мені сказав, що ідея битися голими руками проти спопелителя – це не дуже вдала ідея, я би відразу погодився.

Спочатку я й сам не зрозумів, що і навіщо зробив. І тільки потім, через кілька діб, згадуючи та відновлюючи все секунда за секундою, я прийшов ось до яких висновків. Краєм ока я помітив, що Бернард, який, до речі, і тицяв у мене спопелителем, дивиться на воду з неприхованим жахом і клацає зубами. Щось у його зовнішності викликало в мене неясну асоціацію з переглянутим колись давно історичним фільмом про відкриття вакцини проти сказу. В епілозі йшлося про те, що в давні часи, коли медицині важко було дістатися до віддалених куточків тодішніх держав, людям часто доводилося страждати. Якось, начебто, так. І на тлі цих міркувань прямо на камеру бігла істота, яка слабко нагадувала людину: вишкірені зуби, слина, що стрічками звисає з рота, божевільний погляд.

Так ось саме таке обличчя було у Бернарда. Я натиснув ногою на панель масажного душу в підлозі, і з усіх дрібних отворів душової кабіни вдарили пружні струмені води. Зокрема і з тих, що розташовувалися в мене за спиною. А оскільки двері були відчинені, неабияк дісталося й Бернарду.

Він одразу ж закляк, спопелитель випав у нього з рук, і він повалився назад, як палиця. Утім, щойно я вистрибнув із кабіни, відкинув ногою подалі спопелитель та нахилився над Бернардом, у нього почалися судоми. Він вигинався дугою, бився об підлогу, бив руками повітря. З рота виривалося виття і біла піна.

Я намагався робити йому масаж голови, але в мене весь час зісковзували руки. Нарешті все закінчилося. Чи то масаж подіяв, чи то, найімовірніше, саме минуло.

Бернард обм'як і лежав у калюжі гарячої води, не подаючи жодних ознак життя.

Деякий час я стояв і розгублено дивився на нього: куди його тепер? У медвідсік не можна – там спить Ганс. Кушетку з медвідсіку теж не візьмеш, бо Ганс прокинеться.

Тож врешті-решт я сяк-так обтер Бернарда рушником, обтерся сам, звалив його на плечі й поволік. Незважаючи на свою худорлявість, він був страшенно важкий.

Я дотягнув його до каюти, поклав на тахту, з трудом стягнув одяг, мокрий і забруднений піною, укрив теплим пледом та підключив апарат. Обравши опцію "міцний сон без сновидінь", я обернувся було до дверей, але раптом ззаду пролунав звук, якого я зовсім не очікував почути. Це був глибокий протяжний сумний схлип.

Я обернувся. Бернард лежав із розплющеними очима і дивився у стелю. На подушку швидко капали сльози. Я підійшов та нахилився над ним. Він перевів абсолютно свідомий розумний погляд на мене і сказав:

- Ось ти і залишився зовсім один.

Через секунду він уже спав. Я просидів із ним годину. Але він спав спокійно. Щойно апарат показав, що почалася фаза темного сну, я встановив на його двері два електронні замки і вийшов.

Насамперед я пішов до себе, вибрав чистий круглячок, попрямував у центральний зал, синтезував ремінець і закріпив його. Повернувся до Бернарда, акуратно приладнав йому на зап'ястя годинник, дочекався, коли піде сигнал (показники були вже в нормі), перевірив, чи вносяться дані в базу. Потім завагався на секунду і зняв із дверей електронні замки. Це все-таки вкрай незаконно. А якщо Бернард спробує позбутися годинника, або його показники стануть незвичайними, я дізнаюся.

Потім не втримався і, хоча індекс здоров'я Ганса був у нормі, все-таки побіг у медвідсік перевірити. Але тут усе було добре.

Потім повернувся в душову і, хлюпаючи калюжею вже остиглої води, підійшов до спопелителя.

Трохи постояв та взяв його в руки. Я вже й забув, наскільки ж важка ця смертоносна штука.

Я викликав чистокібера, який одразу ж почав всмоктувати в себе воду з калюжі, і пішов до виходу з бази.

Із вікна лабораторії Р уже виліз мох, покрив усю стіну бази, значний простір під куполом і гарно іскрився в білому світлі єдиного місяця. Я дійшов майже до межі купола, розмахнувся щосили й кинув спопелитель. Мох проковтнув його, і навіть м'якого стуку об землю я не почув.

Небо світлішало, наступав ранок.

І тут раптом на мене навалилося, навіть не можу сказати, що. Напевно, насамперед втома. Я недосипав останній тиждень і розподілив свою величезну кількість справ так, щоб саме сьогодні мати змогу відпочити й розслабитися.

Але замість цього трапилося, що трапилося: і напад Бернарда, і епізод із жовтим коренем, і зникнення Мішеля, і, нарешті, пригода зі спопелителем. А справи-то не чекають. Мені раптом стало шкода себе. Я опустився на землю та почув гавкаючі, схлипуючі, неприємні звуки. Вслухався зі здивуванням, поки не зрозумів, що це я ридаю від утоми, відчаю і безвиході.