Розділ 12. Лимонадні пригоди

У ящиках у лабораторії Р жодних квітів, що світяться, не було. Як, утім, не було там узагалі майже нічого, ні куща з синюватими листочками, ні бернардійських фіалок. Шухляди з номерами один і три були засипані тонким шаром чорного пороху, ніби попелу. Крізь нього в третьому ящику, а також у порожньому п'ятому, пробивався свіжий молодий мох. У четвертому неохайна зелена купа якось упорядкувалася. Мох тут, як і раніше, ріс горбом, але тепер уже саме ріс. Кожна зелена волосинка вросла в ґрунт, ні засохлої, ні зів'ялої я не побачив, жодної.

Я розгублено дивився на спорожнілі ящики, а Мішель мовчки підійшов до реєстратора і ввімкнув відео. Ми втрьох припали до екрана.

- Перемотай, - сказав Мішель. - Швидкість півтори.

Секунд тридцять на екрані нічого не змінювалося.

- Швидкість три, - знову деякий час нічого не відбувалося. - Стоп! - закричав Мішель. У ящику з мохом почався якийсь рух.

- Швидкість півтори.

І ми в дещо прискореному темпі спостерігали, як на краю купки моху почали з'являтися товстіші й вищі нитки з потовщеннями на кінцях. Потім потовщення стали бутонами, розкрилися, і ми побачили ці дивовижні квіти. Це було щось середнє між ліліями та гігантськими білими дзвіночками. І найдивовижніше – з чашечок виходило іскристе золоте світло. Ми переглянулися.

Тут у кадрі з'явився Ганс і закрив від нас ящики своєю широкою спиною. Деякий час він стояв, розглядав, нахилявся над ящиком, переминався з ноги на ногу, колупав пальцем. Потім раптом здригнувся, різко обернувся до камери, і ми побачили його перелякані очі.

- Це ми з Бернардом почали битися, - неохоче пояснив я Мішелю. Він мовчки кивнув.

- А чому дідусь тебе вдарив? - запитав Ганс.

- Зачекай хвилинку, брате, - сказав Мішель.

На відео Ганс різко рвонув на камеру і вийшов із кадру. Ми дивилися на порожні та ніби обвуглені ящики. Тільки мох мав зелений і бадьорий вигляд.

- Прекрасний мох, просто чудовий, - хмикнув Мішель.

Я запитав у Ганса:

- Що сталося з квіточками? Куди вони поділися?

- Спочатку скажи, чому дідусь тебе вдарив! – повторив Ганс уперто.

Я не знав, що відповісти, тому сказав правду:

- Не знаю, Гансе. Він розсердився, що це я залишив двері в лабораторію відчиненими. А тут небезпечно. Ну, і ти міг надихатися, і всі ми.

- Але ж ти не залишав! Я запам'ятав, куди треба натискати, щоб увійти, і увійшов, - гаряче заперечив Ганс. - І тут зовсім не небезпечно!

- Цього ніхто не знає, братику.

- Знає! Це жучки знають! Білі квіточки почорніли, потім почалася така.... е-е-е-е-е-е... тонка музика, і вони розсипалися. І разом із ними ті сині квіточки й кущ. А жучкам нічого не зробилося.

Мішель підійшов до ящика.

- А де ж вони? А, ось, один, два, три... Фреде, скільки їх було?

- Чотири, - я теж підійшов.

Разом ми оглядали купу моху, вишукуючи четвертого жука і відчуваючи, що це дуже важливо. Дрібний знайшовся в самій гущі зелених ниток. Мішель зачепив його пальцем, і маленький симулянт відразу звалився на спину, підібгавши лапки і вдаючи непотрібний та неїстівний трупик. Але через тридцять секунд, вирішивши, що великі й небезпечні тварини ошукані, він витягнув лапки, поворушив ними в повітрі, намацав зелену нитку, вхопився за неї, вправно перевернувся та взявся з апетитом жувати.

- Тут не небезпечно! - повторив Ганс уперто, з натиском. – Треба піти до дідуся і йому розповісти, щоб він не сердився на дядечка Фреда.

Ми повернулися в медвідсік, але Бернарда там уже не було. Мішель сказав, що якщо він нам не потрібен, то піде передзвонить до Мадлен. Ми з Гансом сказали, що впораємося, і пішли на кухню, тим паче, що час вечері вже минув. Шукати Бернарда та розмовляти з ним у мене не було жодного бажання, чесно кажучи.

Ганс подивився на сервірований стіл і сказав:

- А давай ще синтезуємо лимонаду, дядечку Фреде?

- Давай, Гансе, - сказав я, струшуючи з рук хлібні крихти.

Але тут заспівав сигнал виклику з моєї каюти.

- Слухаю, - сказав я в порожній білястий екран. Мовчання.

- Мішелю, це ти? Бернарде? - в екрані щось клацнуло, але ніхто не відгукнувся.

- Гансе, почекай, я зараз збігаю подивлюся, що там.

- А можна я залишуся і зроблю лимонад сам?

- Ну, давай. Пам'ятаєш, куди натискати?

- Так, дядечку Фреде.

З тим я і пішов.

У моїй каюті нікого не було, тільки екран зв'язку світився, і на ньому діловито сновигав туди-сюди Ганс. Я постояв, подивився на нього та пішов назад на кухню.

Усе було готово, глечик із лимонадом стояв у центрі столу поруч із курячим пирогом. Тарілки, виделки, ножі та склянки стояли на столі в ідеальному порядку. Я похвалив Ганса, і він просяяв.

Я викликав Бернарда і Мішеля, але ніхто не відгукнувся.