Розділ 10. Дикі сни

Мені було страшенно цікаво, що такого зробив Мішель, і що зараз відбувається між ним і Бернардом. В іншій ситуації моя цікавість, безсумнівно, погнала б мене на пошуки колег, і я б розпустив поруч із ними вуха, вдаючи діяльність.

Але Ганс був такий наляканий, що я не зміг залишити його самого. Довелося спочатку сісти й поговорити з ним. Варіант "не звертай уваги" не подіяв. Він почав розпитувати ще більш тривожно і наполегливо. Зрештою довелося розповісти правду: що я сам нічого не зрозумів, і що, мабуть, Бернард попросив Мішеля чогось не робити, а він усе-таки взяв, та й зробив. Ось вони і посварилися. Ні, я не знаю, коли вони помиряться. Ні, я думаю, що потрібно дати їм час домовитися удвох. Ні, я не знаю, чому в братика половина волосся стала чорною і чому він так страшно заричав. Так, я думаю, що вони повернуться і все нам розкажуть.

Поки ми говорили, пузата супниця охолола, а про котлети я взагалі мовчу. Розігрівати було лінь, тож ми просто вивалили все в приймач синтезатора, прямо разом із посудом. І синтезували собі нове. Гансу дуже подобалася ця гра, і він відволікся від сумних думок. Бернард із Мішелем так і не з'явилися, ми залишили їм обід на столі і пішли в мою каюту гратися. Я так зрозумів, що якщо не буду розважати Ганса, то він все одно буде ходити за мною хвостом і не давати мені дихати спокійно. Краще вже я сам ним займуся. Як Мішель у ці дні щось встигав, розуму не доберу.

Тому до самого вечора ми грали в хованки, маджонг, ляльки, метанки, розбирали і збирали найпростіші механізми, навіть виходили на вулицю в скафандрах та гралися в дослідників Арктики-8. Навіть повечеряли на "свіжому повітрі". Була в нас під куполом так звана альтанка – невелике герметичне приміщення, яке складалося з двох кімнат: шлюзу і, власне, прозорої кімнати. У шлюзі повітря змінювалося з вуличного на фільтроване, очищене і знезаражене. Потім знімали скафандри, проводили дезінфекцію, і можна було заходити всередину. Це було клопітливо, але того вартувало: пікнік Гансу дуже сподобався. Було весело. Іноді мені вдавалося відключитися й отримувати задоволення від часу, проведеного разом. Але в інші моменти, граючись із Гансом, я паралельно думав про Мішеля, Бернарда, Вадима і купу, просто купу незакінчених справ, які самі себе не зроблять. А Ганс безтурботно веселився та був, по-моєму, в захваті від такого проведення часу. Принаймні від його щасливих вересків я кілька разів мало не оглух.

Коли на вулиці почало сутеніти, ми повернулися всередину і пішли до нього. Ганс раптом став як укопаний і сказав:

- Пісяти!

Я розгубився.

- Е-е-е, ну, ходи, це он туди, - вказав я у бік вбиральні.

- Я знаю, де це, - сказав Ганс, - але мені там страшно. Ходімо зі мною, дядечку Фреде, га?

Я не знав, як поводитися в такій ситуації. Подумавши, що вдаватися в подробиці психології страхів із людиною, якій терміново потрібно в туалет, - це нерозумно, сказав, що проведу його. Так ми і дійшли до пункту призначення, маленький я і величезний Ганс, що діставав до самої стелі головою, полохливо озирався і чіплявся за мою руку.

Ганс трохи поканючив, щоб я пішов із ним у туалет теж, але я категорично заявив, що робити цього не буду. Він упирався, але врешті-решт погодився піти сам, якщо урочисто пообіцяю, що чекатиму на нього під дверима і нікуди не піду.

І я, звісно, почекав. Через п'ять хвилин він вийшов. Ліва підтяжка була в нього спущена, майка спереду заправлена в штани, а ззаду стирчала. Я привів його в божеський вигляд.

- Ну що, Гансе, підемо до тебе? Пора спати лягати, напевно.

- А як же братик?

- Ну, він, мабуть, зайнятий. Ще працює. Давай укладатися спати.

Ганс насупився. Я провів його до каюти і зібрався було йти до себе, але він вигукнув майже з жахом:

- Ти куди? Я не можу один!

- Ат... Гансе, я і так провів із тобою пів дня. У мене робота ще. Мені потрібно йти її робити. А ти спи.

- Я не можу сам!!! - закричав він і вдарився в сльози. Я зовсім розгубився.

- Ну, Гансе, ну не плач, будь ласка.   Я ж... Я просто... Ну, добре, а як тебе Мішель укладав спати?

- Він сідав поруч і читав казочку.

- Добре, давай я тобі почитаю. Він читав сувій? Не пам'ятаєш, де він? - я озирнувся і тільки-но помітив, що каюта Ганса набита всіляким незвичним мотлохом: здоровенними кубиками з ієрогліфами, великими недоладними ляльками, якимись, вочевидь, розбірними, механізмами, кожна частина в них була різного кольору. Одним словом, мотлох і мотлох, який супроводжує кожну дитину в перші роки її життя й так дратує дорослих. Ага, ось і сувої.

- Ось, дивись, Гансе, я все знайшов. Що ти хочеш послухати? Ого, дивись-но, та тут одна класика: "Каракер і три космонавти", "Дивовижні пригоди Великого Боба на планеті Калу", "Попелюшка", "Сміхи і смішинки", "Красуня і...

- Давай ось цю! Смішинки!

- Ну давай.

Ганс забрався в ліжко, а я сів поруч, розгорнув сувій і почав читати смішинки. Я досить недосвідчений дядько. Мій єдиний племінник Василь, хоч і живе вдома, але ще надто малий, щоб читати книжки. Тому вибрав я невдало. Ганс заливався сміхом після кожної смішинки і навіть інколи ляскав по ковдрі величезними лапищами. Але зате в нього покращився настрій. Я дочитав до кінця.