Розділ 9. Знову на базі

- Що ви тут сумуєте? - Бернард засунув голову в кухню, на якій сидів я, задумливий і нещасний.

- Та ось, Бернарде, засумував після бесіди з Красновим. Це учасник...

- Я маю на увазі, чому Ви байдикуєте, коли на базі таке відбувається?

- А що відбувається?

Бернард подивився на мене довгим поглядом.

- У нашого інженера три дні тому стався напад, унаслідок чого він дещо... ем-м-м... деградував. Учора вночі астрофізик...

- Я думав, щось новеньке.

- А вам старенького недостатньо? Бігом працювати. Обід за пів години щоб був на столі. Учора ми обійшлися без спільних трапез, і це категорично неприпустимо. І у вас, крім обіду, ще купа обов'язків, якщо пам'ять мені не зраджує.

Він причинив двері і зник. Ох, Бернарде. Хай експлодують зорі, а обід мусить бути за розкладом.

- Так, обід.

Я став перед кухонним синтезатором і почухав потилицю. Обід, обід. Так, що ж замовити на обід. Що люблять діти? Я напружив пам'ять. Своє дитинство я пам'ятав погано. Усе там було начебто добре, але ось сказати, що якісь яскраві моменти врізалися мені в пам'ять, я не міг.

Нарешті, я згадав, що Олена, моя вихователька з ком'юніті, створювала іноді приголомшливий зелений суп. Я його дуже любив. Але мені тоді було п'ять чи шість. Я покопався в рецептурнику, поклацав по екрану синтезатора та створив (з першого, до речі, разу) чудовий зелений суп. Зі свіжим щавлем, картоплею, курячою ніжкою і навіть половинкою перепелиного яйця. Спробував і створив ще такого ж, але цього разу повну порцелянову супницю. Вона була велика, пузата, з фіолетовими квіточками і золотою облямівкою. І з таким самим порцеляновим ополоником.

Насолодившись своїми творчими здібностями, я взявся за другу страву, але ще не вибрав між хашламою та домашніми котлетами з пюре, як двері відчинилися і в них заглянув Мішель. Він потягнув носом:

- М-м-м-м, смачно пахне тут у тебе! Ганса не бачив?

- Ні. Я тут увесь ранок із таким цікавим персонажем розмовляв, Мішелю.

- Почекай, потім розкажеш. Я Ганса шукаю.

- Та що з ним буде? Послухай, я таке дізнався – волосся дибом.

- Ну? – Мішель присів на край табурета, підпер щоку рукою, а я почав розповідати про пригоди Вадима.

Але чим далі я розповідав, тим похмурішим ставав Мішель. Наприкінці моєї розповіді він став чорнішим за хмару і поклав голову на схрещені на столі руки.

Я побачив його потилицю та скрикнув:

-  Мішелю, почекай! Що це в тебе на голові?

- Та волосся стало сипатися, просто жах, - відповів він невиразно.

- Та ні, не те! У тебе на потилиці волосся чорне!

- Ну й що, і з чорним люди живуть.

- Та я не в естетичному плані. Ти як почуваєшся? Слабкості немає? Або взагалі чого завгодно дивного?

Він підняв голову:

- Та я... – але тут звідкись із кінця коридору донісся потужний рев Ганса.

Мішель сплеснув руками і кинувся в той бік, а я побіг за ним. Ганса ми знайшли в першій майстерні. Він був знову весь замурзаний, сидів на підлозі, по якій рівним шаром були розсипані теплові інструменти, деякі з них крихкі, між іншим. Спорожнілий стелаж з-під цих самих інструментів був відірваний від стіни і валявся на підлозі. Чудово. Він смикнув за нього, повалив і побив обладнання, мені навіть страшно уявити, якої вартості. І мені страшно уявити, що скаже Бернард, коли це побачить.

Найбільше мені хотілося добряче дати Гансу по шиї або принаймні накричати на нього і запитати, чи розуміє він хоч що-небудь?! Але я уважно подивився на його величезні кулаки, якими він наразі розмазував сльози по брудному обличчю, і мовчки взявся вибирати з купи інструментів ті, що вціліли хоча б візуально.

Щоб хоч якось відволіктися від роздратування, що душило мене, я задався питанням: "А якби на місці Ганса був реальний трирічний малюк без таких ось кулаків, накричав би я на нього? Стукнув би? Чи стримався?"

Але не встиг я ще подумати над цим як слід, коли двері в майстерню відчинив Бернард і застиг на порозі. Оглянувши Ганса, що ридав, Мішеля, що ласкаво воркував над ним, і мої похмурі колупання в купі інструментальних решток, він уп'ялив свої мертві очі в мене і запитав рівним голосом:

- Фреде. Чому обід ще не готовий?

 Я знизав плечима:

- Ви що, не бачите, що в нас тут відбувається?

- Дозвольте й мені взяти з вас приклад і відповісти запитанням на запитання: якщо ми не поїмо, воно перестане відбуватися?

Я залишив свої уламки та мовчки пішов із майстерні геть.

- Тепер ти, Гансе, - Бернард присів навпочіпки. - Я не серджуся і не буду тебе сварити. Просто скажи, як вийшло, що ти перекинув стелаж? – Ганс тяжко зітхнув і перестав ридати. – Ви ще тут, Фреде?

Я вийшов і двері за мною зачинилися. Ну й Бернард. У який, цікаво, момент, він змінив своє ставлення до Ганса і перетворився з холоднокровного вбивці на співчутливого дідуся?