Розділ 8. За пів години на кухні

Після візиту майстра Івамури я вперше перебував у стані, який тоді назвав емоційним опіком.

"Мені стало все байдуже", - так говорять? Але це неправильна фраза. Байдужість також потребує енергії, а в мене вона закінчилася. Я був, як риба, акваріум якої раптово став товстостінним, а води всередині залишилося мало, з пів склянки. І я стояв у цій водяній капсулі, в'яло хитаючи плавниками, вилупляючи очі і дивлячись навкруги крізь метровий шар скла. Крізь нього не проходили ні звуки, ні запахи, ні відчуття.

Оціпенілий я і зайшов на кухню. І не думав, що я можу побачити щось, здатне здивувати мене. І все ж я здивувався. По-перше, тому що нічого не побачив. За дверима кухні стояла рівна щільна непроникна стіна білого диму. Дим був ароматний, із запахом солодких яблук, скошеної трави та ще чогось. Декілька секунд я стояв, дивлячись на білясті глибини, потім у надрах кухні клапан вентиляційної системи чмокнув, і дим майже миттєво всмоктався, а я побачив Вадима з довгою курильною акватрубкою в зубах.

- Дружина народила недавно, - пояснив він своє дивне заняття. - Та й в'їлася на мене за це курево, прямо на той світ заганяє. Ось так тільки й балуюся – у вигляді голограми.

Я підійшов до столу, зігнув здерев'янілі ноги і мовчки сів.

- Що, - довірливо запитав Вадим, - доконав тебе наш дідок?

Я похитав головою. Говорити було важко, ніби я забув усі слова.

- Так, насамперед відповідаю тобі на твоє запитання: про той експеримент із омолодженням нейронних сполучень забудь. По-перше, було встановлено, що діяти починає від ста п'ятдесяти двох років. Наймолодшому пацієнтові, на якого подіяло, було саме стільки. А Гансу немає ще й ста, правда?

- А по-друге?

- Ну, враховуючи наше по-перше, по-друге та по-третє, вже не такі важливі.

 Я опустив голову і помовчав.

- Чому він сам мені не відповів?

- Хто? Івамура? Та як же він тобі відповість, якщо він цю книгу не тільки не писав, а й не читав!

- Що? – бульбашка тиші і відчуженості, яка мене оточувала, з брязкотом лопнула. - Тобто як це, тобто як це – не писав?!

- Дуже просто. Її написала Марі, а я їй допомагав із обробкою статистичних даних експериментів. Тому й запам'ятав усе добре. А проводили експерименти… А втім, ти їх усе одно не знаєш.

- Але як це? Чому?

- Що чому?

- Чому? Чому? Чому?

- Ех, друже мій, та в тебе словниковий запас заїло. На ось, - Вадим спритно перебрав пальцями по панелі кухонного синтезатора, вийняв із віконця і поставив переді мною запітнілий келих хитрої форми, наповнений до половини рідиною оптимістичного яскраво-блакитного кольору та з червоною трубочкою.

Подивившись на келих, він почухав потилицю і заглянув під кришку приймача:

- У вас тут сміття все закінчилося, ти в курсі?

Я вихлебтав усю рідину одним махом, причому вона сильно обпекла мені горло, а червона трубочка боляче тицьнула у праве око. Але мене повністю відпустило. Повернулися й емоції, і слова, і рухова активність. Я забігав по кухні, як ужалений:

- Чому, Вадиме, чому? Ти хочеш сказати, що Івамура Тойо – це зовсім не Івамура Тойо?

- Ну, чому ж? Натуральний Івамура. Просто ти звик його вважати за великого вченого, нейробіолога та нейробіоніка, і ось з цим проблеми, так.

- Ти хочеш сказати, що це дівчисько написало “Молодість мозку”? Ти хочеш сказати, що за нього працюють інші люди? Я тобі не вірю! Навіть якби це було так, чому вони всі погоджуються?

- Кожен має свої причини. Марі, наприклад, хоче залишити своїх дітей удома, не віддавати до ком'юніті. Але протипоказань, медичних причин не віддавати немає. Ти ж знаєш: "індивідууму, що зростає, краще з професіоналами, ніж із засмиканою, нервовою та невмілою матір'ю". У неї вже тільки лінивий камінь не кинув, клуша, мовляв. Усі кажуть, що треба віддати дітей та займатися більш соціально значущими. І серед цих усіх її чоловік. Затятий шанувальник ком'юніті. Вважає, що вона їх балує, прив'язує до своєї спідниці. Він не дає дозволу, щоб діти жили вдома.

- А що вона?

- Ну, пішла на таку угоду з дияволом. Влаштувала його до Івамури в інститут в обмін на дозвіл. Діти – вдома з нею, вона пише Івамурі його геніальні книги, а той не викидає її бездарного чоловіка з теплого місця.

- Фу, гидота яка!

- Чого ти так гарячишся, Фреде? Неприємно вперше заглядати калуанському кролику під хвіст, це я розумію. Але тобі яка різниця? Я на твої запитання відповім максимально докладно, а у внутрішньому звіті все одно буде написано, що Івамура простяг тобі помічну руку, - він хмикнув.

- Я чисто по-людськи не розумію, як і навіщо ви це терпите? Ось ти, наприклад, чим він тебе взяв?

- Ох, це довга історія, і я тобі її колись обов'язково розповім. Найголовніше, ти мені скажи, ти застосовував до вашого геніального Мішеля процедуру інжектування чогось прямо в мозок?

- Ні, - здивувався я.

- Ось це погано, - Вадим цокнув язиком. Виявляється, він пройшовся по базі, поспілкувався з Гансом і Мішелем, і вже йдучи помітив на потилиці в останнього п'ять рівних круглих невеликих лисин. - Такі, знаєш, як бувають під час підключення до апарату.