Розділ 6. Страшні казки

Я схопився і з головою, що ще не прокинулася, став одягатися. Поки не розумів, що та з ким трапилося, але одягтися все одно треба було. Стрибаючи на одній нозі і намагаючись потрапити іншою у штанину, я оглядав Бернарда. Це мені не вдавалося, бо він спав на кушетці, накрившись із головою пледом. Але з-під цього пледа звисала суха жилиста рука з годинником на зап'ясті. Годинник світився зеленим. З ним було все гаразд.

Упоравшись зі штанами і майкою, я нарешті уважно придивився до дисплею свого годинника. Там було написано: "ГансФ:995, ФредО:980, БернардЛ:965, МішельГ:030".

Я заплющив очі та приклав зап'ястя до губ, щоб не закричати. І боляче вкусив себе. Постоявши недовго та дочекавшись, поки вибух відчаю всередині трохи вляжеться, я підійшов до Бернарда, поклав руку йому на груди і тихо сказав:

- Бернарде. Мішель помер.

Він сів так миттєво, наче й не спав, а просто лежав там, під пледом, з розплющеними очима.

- Доповідайте.

- Нема чого доповідати, - я згорбився і сів на табурет. У нього 3% за УФ. Тіло зберігатиме слабкі біоструми ще дві-три доби.

Він уже був одягнений.

- Що ви розсілися? Ходімо.

- Можна вже не поспішати.

- Це мені вирішувати.

Бернард знову став собою, але мене це не вразило. Мене взагалі, напевно, нічого більше не вразить у цьому житті.

Мішель, ах, Мішель, Мішель! ... Я лише  зараз усвідомив, ні, почав усвідомлювати, як встиг полюбити цього товстуна! Це для інших він був генієм, великим ученим нашого часу, першовідкривачем часових аномалій зворотного відліку, а для нас, для мене він був просто Мішелем, щирим, якимось рідним. Ах, та що не кажи, все одно словами нічого не висловиш. Як описати, яким пласким і сірим стає світ, коли з нього зникає найяскравіша та найколоритніша деталь…

Тим часом ми дійшли до Мішелевої каюти, Бернард штовхнув важкі двері червоного дерева, і ми ввійшли. У каюті було темно та тихо. Мішель лежав обличчям до стіни, на боці, підібгавши ноги, як немовля в материнській утробі.

- Огляньте, - наказав Бернард.

Я боязко підійшов. Так складалося моє життя, що я ще ніколи не бачив трупів, а не торкався до них і поготів. Я постояв пів хвилини біля тахти, збираючись з духом. Нарешті простяг руку... і в цей момент Мішель смачно схропнув.

Я з вигуком радості та жаху одночасно відстрибнув та перевернув плетене крісло. Мішель підскочив іпочав питати заспаним голосом:

- Га? Що? Чи з Гансом щось? – водночас намагаючись одягнутися і хапаючись то за м'яту футболку, то за такі ж штани.

Бернард мене владною рукою відсторонив і сів на тахту. Я сів також, бо ноги мене більше не тримали.

- Заспокойтесь. З Гансом усе так само. Скільки планет у системі зірки Тонтон?

- Двадцять одна, та що ви…

- Другий закон Дігранжа.

- Під час досягнення тілом швидкості світла відбувається…  До чого тут?

- Скільки буде вісімнадцять поділити на три?

- Шість… Бернарде, та ви чокнулися кінець кінцем?!

Бернард схрестив руки на грудях і подивився на мене – твоя черга. Я показав Мішелю на його годинник.

Він уп'явся в нього очима і дивився мовчки з хвилину. Потім підняв на нас обличчя та запропонував:

- А давайте нап'ємося, мужики?

І перш ніж я встиг відповісти, що як же ж, не можна ж, Бернард сказав:

- А давайте.

Це була дивовижна, божевільна ніч. Мішель виймав із кухонного синтезатора одну пляшку французького вина за іншою. Узагалі-то червоне сухе вино входило до базового списку рецептур синтезатора, але Мішель заявив, що це каламутне питво, і він пригостить нас справжнім екзистенційним напоєм, що це означає, цікаво? Тому він постійно намагався створити щось своє, іноді в нього виходила формена отрута, а іноді – дивовижні шедеври. Тож ми сиділи, цокали язиками й обмінювалися зауваженнями про вино, як справжні цінителі у льохах. У ті дикі часи, коли ще існували льохи та цінителі.

До ранку Мішель значно захмелів, спохмурнів, поліз на стіл, і застиг там, наїжачившись. А я усвідомив, що стою посеред кухні в калюжі червоного вина і доводжу Бернардові з піною біля рота, що танго спочатку танцювали пари чоловіків, а не чоловіки з жінками. Не знаю, звідки в мене в голові така інформація взялася.

Коротко кажучи, ми напилися, як шевці, щоб це не означало. Тому засідання комісії, яке розпочалося о восьмій ранку за нашим часом я запам'ятав дуже слабко. Я, звичайно, як і Бернард, інжектував собі алко-нуль перед засіданням, але, мабуть, після перепою неправильно розрахував нам дози, бо мене до кінця не відпустило, а Бернард, навпаки, був тверезий, як скло, але зате у нього спостерігалася явна м'язова спастика, він був ще пряміший, ніж зазвичай, і навіть зціпленими щелепами не міг як слід поворушити.

Мені це здавалося дуже смішним, і я постійно хихикав. А Мішель, який відмовився від алко-нуля, подрімував у кріслі.

Комісія у складі п'яти осіб уже чекала на нас у центральній кімнаті. Тобто чекали, звісно, нас не вони, а їхні лінго-голограми, але це не принципово. Ми привіталися та представилися, але жодного імені я все одно не запам'ятав. Я з подивом зауважив, що ніхто на нас дикими очима не споглядає і взагалі не чудується. З чого я зробив висновок, що Протокол-У таки існує і там, може, є випадки навіть химерніші від нашого. Найближче до мене сиділа гарна дама років сорока чи ста двадцяти в глухій бордовій сукні з коміром-стійкою. Я хотів у неї спитати, чи танцює вона танго, але спитав чомусь, чи знає вона щось про Протокол-У і чи є там схожі випадки. Вона подивилася співчутливо й потріпала мене по щоці.