Розділ 5. Мір'ям, що означає "гіркота"

Ох, як він її любив. Більше за життя. Щоразу, коли вона йшла, він дивився їй у спину і відчував, що життя закінчилося.

А вона йшла щоразу. Прилетить, суворо розпитає про успіхи, рідко похвалить, і це таке свято, таке щастя. Але хоч би й не хвалила, хоч би завжди лаяла, аби не відлітала більше.

Але вона завжди відлітала.

Від неї пахло найкращим запахом на світі: гаром, паленою землею та лакетом, як від усіх космонавтів. І ще один запах належав особисто їй. Це був особливий, безнадійний та гіркий запах полину.

Коли вона приходила в ком'юніті, то завжди брала його на коліна і розмовляла з вихователями. Під час розповідей про його успіхи вона недовірливо усміхалася, а якщо говорили про невдачі, то суворо запитувала:

- У чому річ, mon fils (1)?

А що він міг відповісти? Він тільки дихав п'яним ароматом гіркого полину і надихатися не міг. І сльози щастя виступали на його очах.

- Не реви, mon fils, не ганьби мене.

А втім, після кількох таких розмов вихователі перестали розповідати щось погане. Вони були чудовими, поблажливими, і вже точно любили та жаліли його більше, ніж вона. І він чудово ладнав із ними. Але любив лише її.

Якось навесні Мір'ям не прилетіла. Надіслала повідомлення, що зайнята і цього року не прилетить. І він щовечора стояв у дворі до пояса в полину, під снігом з вишневих пелюсток, і чекав, чекав, чекав, що, може, все-таки…

А ще за рік вона прилетіла, але не сама. Коли він, тремтячи, зайшов у вітальню, то побачив, що на колінах у Мір'ям сидить однорічний хлопчик, веселий, здоровий, живий і рухливий. Він агукав та перебирав ґудзики на її сукні.

А ще через рік, коли вона йшла, він підслухав її розмову з Лорою, вихователькою.

- … Не хвилюйтеся, ми дуже старатимемося.

- Я не хвилююсь. Але цього разу, будьте ласкаві, старайтеся краще.

- Про що ви говорите? Я не розумію…

- Про старшого, звісно. Ви подивіться на нього: млявий, пухкий, слова сказати не може! Наче й не мій син!

Він не дослухав, що відповість Лора. Просто пішов коридором, не дивлячись і не бачачи. І вперше не заплакав.

А ще через рік вона залишила молодшому іграшку – великий космічний корабель, що світився та вив дюзами. "Буде космонавтом", - сказала вона Лорі з гордістю.

І ось одного вечора його попросили принести пиріг до чаю. Він пішов на кухню і раптом з порожньої ігрової почув рев дюз. Чомусь липкий неприємний холодок пройшов у нього по спині. Він зазирнув до зали. Молодший сидів на підлозі та запускав корабель.

Він підійшов і простяг руку крізь це холодне та липке. Його пальці зімкнулися на ще теплому носі корабля. Він потягнув. Молодший потягнув на себе, але він був сильнішим і відібрав.

- Дай, дай, моє, моє! – закричав молодший. - Моє!

І тут чорт знає що ним опанувало, все, що він відчував до Мір'ям, але не дозволяв собі відчувати, вся образа і всі ревнощі, і вся злість, і вся ненависть, все виплеснулося на цього малюка, який вставав навшпиньки, простягав руки до корабля та кричав: "Моє! Моє!".

І він, дивлячись молодшому просто у вічі, з хрускотом відламав крило корабля.

- Та не в кораблі справа, - сказав Молодший і тяжко зітхнув. - Розумієш, це було замовлення від неї та для неї. Я всю душу в нього вклав і всі мізки. Скажи, хіба я спроектував поганий блок керування для її "Стріли"?

- Ну що ти, - заспокоїв Старший і долив вина до склянки Молодшого. – Ти спроектував чудовий блок. А що вона сказала?

- Угадай.

- "Не ганьби мене, mon fils. З цим мотлохом я нікуди не полечу". Або якось так.

- Саме так! Саме "з мотлохом"! – молодший невесело посміхнувся. - А я мріяв, що вона полетить на кораблі з моїм блоком керування в тестовий політ і мене візьме з собою як бортінженера. Хоч би як практиканта.

Старший глянув зі співчуттям.

- Із нею завжди так.

- А я сподівався... – Молодший з удаваною байдужістю випнув підборіддя. Щоб не було видно, як воно здригнулося. - Як ти справляєшся?

- Перестав чекати. Перестав сподіватися, – відповів Старший. - Вона ж зателефонувала мені минулого року…

- Так? – Молодший пожвавішав. – Я здогадуюсь з якого приводу. І що сказала?

- Так, так, майже одразу після вручення премії Дігранжа. Ну, багато чого. Що премію я отримав завдяки їй. І що мені треба їсти менше еклерів.

Молодший сплеснув руками.

- А ти що?

- Попросив мене більше не турбувати.

- Ні, я так не можу.

- Тобі важче. Мене вона з самого початку вважала нікчемою і не соромилася мені про це говорити. А тебе то похвалить, то відштовхне. Це найважче.

- Чому вона така, Мішелю, ти думав про це?

- Якби я став біологом, психологом чи генетиком, то дав би тобі відповідь рано чи пізно. Але я лише астрофізик і астрохроніст. Знаєш, Гансе, час уже визнати, що нам вона ніколи не буде підтримкою. Ніколи не була та не буде. То ж підтримуватимемо один одного самі!