Розділ 3. Хмари згущаються

Як це не дивно, до моменту повернення Бернарда, план у мене був готовий. Паршивенький такий план із трьох пунктів:

а) спостерігати за найменшими змінами у симптоматиці Ганса;

б) проводити вимірювання індексу здоров'я нам усім не раз на добу, а постійно;

в) доповісти про все це до центру.

Бернард не сперечався. З усім погодився, лише запитав:

- Щодо пункту б. Що означає постійно заміряти?

- Потрібно буде приладнати мінікруглячки на тіло так, щоб був постійний контакт із зап'ястям. І перепрограмувати трохи. Так, щоб результати одразу надходили до бази даних. Я зроблю.

- Робіть, - це було єдине розпорядження від Бернарда, після чого він із грацією дерев'яної палиці впав у крісло та встромив очі у сувій. Так я зрозумів, що розмови закінчені, і пішов робити.

Загалом я почував себе бадьоро. Завдання, нескладне і зрозуміле мені, витіснило з голови страхи, сумніви та невпевненість у собі.

Я зайшов до своєї каюти. У моєму ліжку лежала панночка, зовнішності привабливої і модної: плоска, як хлопчик, з такими ж плоскими викачаними губами, замість яких були хитромудрі татуювання у вигляді переплетених змій. Одягнена вона була теж дуже модно, тобто у щось на кшталт безрозмірного рожевого шовкового простирадла.

- Вам сумно й самотньо, містере Оуне? - запитала дівиця з пристрасним придихом. - Несправедливий начальник не оцінив ваших здібностей? – і вона простягла до мене руки дуже манливо.

Я сів на ліжко.

- Як звати тебе, люба дитино?

- Вам сумно й самотньо, містере Оуне? – повторила дівиця.

- Ясно, - сказав я. - Спробуймо так: як твоє ім'я?

- Несправедливий начальник не оцінив ваших здібностей? - сказала вона невпопад.

- Оцінив, оцінив. Давай так: файл, ім'я!

- БезІмені.ani.

- Фу, навіть імені не спромігся придумати, - сказав я собі під ніс.

Дівчина відразу співчутливо поцікавилася, чи несумно мені і чи несамотньо. Але тепер, знаючи її назву, я розумів, що робити.

- БезІмені.ani! – скомандував я. - Автор! Дата!

- Створено: Мішелем Гартманом. Дата створення: 11 січня 10022, 18:45 (E-UTS+3), - відповіла вона голосом Мішеля.

- Передай Мішелю Гартману повідомлення: "Прикол хороший, але не на мій смак".

Дівиця помовчала секунду і відрапортувала колишнім своїм пристрасним голосом:

- Передано.

- От і добре. БезІмені.ani! Видалитися!

- Ви впевнені, що хочете видалити БезІмені.ani? - запитала вона.

- Так.

- Ви усвідомлюєте, що анімація занадто велика для переміщення в тимчасове сховище і буде видалена безповоротно?

- Так.

Дівиця полежала дві секунди нерухомо і зникла, залишивши на ліжку невеликий шар сірого пилу. Ох, і Мішель, ох, і жартівник.

- А що то була за тьотя?

Я здригнувся і обернувся. Біля дверей на пуфику сидів Ганс. Я бачив його лише годину тому, а він змінився так, ніби минуло дуже багато часу. Дивно змінився. Неприродно, але водночас невловимо. Погляд став блукаючим, розсіяним, і поза... Він сидів, підібравши під себе ноги, але так їх при цьому виламавши в колінах, що навіть дивитись було боляче.

- Що це за тьотя? – повторив він.

- Це... е-е-е-е… та це не тьотя, а анімація…

- А-а-а. А що таке анімація?

- Анімація? Ну, це таке… це синтезується, це таким способом організована нестабільна матерія… - я майже відразу заплутався у поясненнях, бо анімації – така сама частина нашого життя, як електрика: усі ними користуються, але ніхто не замислюється над принципом дії. Водночас у мене всередині наростало дивне відчуття якоїсь ірраціональності і нереальності того, що відбувається. Я? Пояснюю принцип дії анімації? І кому – Гансу?! Та він, такий фахівець, мене хіба що висміяти може за мої обивательські потуги...

Але, на мій подив, Ганс миттю переключився, зістрибнув з пуфика і раптом тицьнув пальцем у соляр, засміявся і спитав:

- Що це?

- Це? – тупо перепитав я. - Та соляр звичайний...

- А чому він так світиться? - і відразу, не чекаючи моєї відповіді. - А що ти робитимеш, Фреде?

- Я? Та ось це, зараз робитиму щось типу медичного годинника.

- А що таке медичного годинника?

- Медичний годинник – це така штука, яка раніше, до круглячків, визначала стан здоров'я, – я дедалі більше напружувався, втягуючись у якусь воістину ідіотську розмову.

- А що ще?

- Що? Тобто?

- Що ще вміють робити медичного годинника?

- Медичний годинник…

- Ти сказав "медичного годинника"!

- Це... Ну, я ж сказав... Гансе, послухай, – я розумів, що не зможу нічого зробити, якщо він продовжуватиме. Тому сів за стіл, показуючи всім своїм виглядом, що дуже зайнятий. – Тобі не треба йти відпочивати? Не ображайся, просто мені…