Підготовка

Відчуваю його нервове дихання на своїй шиї, втискаюся у стіну, заплющую очі і зіщулююсь, сподіваючись, що так, якимось дивовижним чином, він просто зникне, розчиниться, наче його тут не було. Тримає мої руки позаду, своїми шорсткими пальцями. Відчуваю до нього огиду, злість переповнює мене, але страх перемагає.
- Ти гадала, я настільки дурний, що залишу свої подарунки, щоб ти роздавала їх кому попало?
- Я... Я не..., - намагаюся виплутатися з його липкої хватки, але він стискає мене сильніше.
- Я все знаю. Ти мене не помічаєш, але я помічаю тебе. Завжди. Як, наприклад, у парку, з тим недоумком, про що ви говорили? Що він тобі казав?
Він тягне до мене праву руку і стискає горло. Хриплю "до-по-мооо...", в очах темніє і я безсило лечу у провалля.

Підриваюся на ліжку, футболка на мені мокра. Оглядаюся і намагаюся привести у норму власне дихання. Так, спокійно. Усе гаразд. Я у своїй кімнаті і тут, окрім мене, більше нікого немає. Здається... Ніяких здається. Тут точно нікого немає! Підводжуся на все ще тремтячих ногах і йду до вікна. Туманно. Шкіра одразу вкривається мурашками, чи то від сірості, яку побачила назовні, чи то від вологої футболки. Швидко біжу в душ і одягаюся до школи. 

Судячи з ароматів, які долинають із кухні, мама вже давно прокинулась.
- Доброго ранку! - мабуть, кажу занадто гучно, бо чашка з маминих рук раптово вислизає і падає на підлогу. - Ой!
- Все добре, не розбилась, - мама виглядає втомлено.
Помічаю на столі термос і декілька лоточків з їжею. 
- Ого! Ти зібралася жити на роботі тиждень?
- Це не для мене. Це для..., - зараз мама виглядала, як маленька дівчинка, яка щось накоїла, щось зовсім незначне, але боїться у цьому зізнатися, - це для тата, - додає вже тихіше.
- О! - все що вдається мені сказати.
Мовчки роблю собі чорний чай.
- А Інна? - запитую так, наче між іншим.
- Інна не з'являлася у нього, - відповідає мама.
- Ясно, передавай йому... передавай йому, щоб одужував, - беру свою сумку і йду до дверей, вже на порозі чую:
- І що ти його любиш. Я передам.

*
Дорога до школи сьогодні зайняла більше часу, ніж звичайно. В голові раз у раз виринали спогади. Те, як Макс дивився на мене, що казав, наші поцілунки... Може, я і розводила паніку на порожньому місці, але вже другу добу його телефон був вимкнений, а вдома мені ніхто не відчиняв і я була впевнена, що з ним точно щось трапилось. Не міг же він з батьком просто взяти і втекти до іншої країни, нічого мені про це не сказавши. 

У школі повним ходом готувалися до осіннього балу, але я не поділяла ентузіазму інших. Старшокласники мали прикрашати залу і я мляво, разом з іншими вирізала подобу осіннього листя, розвішувала ліхтарики і декорувала сцену, тільки не брала участі у жвавому обговоренні. 

- Ти поговорила з Максом? Чому його немає на заняттях? - безтурботно запитала Вел. 
- Не поговорила. Його і вдома немає.- промовляти це вголос було ще болючіше, ніж просто тримати всередині. Як підтвердження моїх думок - 《SOS! Щось сталося!!!》 
- Отакої, - сумно похитала головою подруга, - слухай, може, вони з батьком просто кудись поїхали на декілька днів? Вони часто переїжджали, то, мабуть, є в них любов до спонтанних подорожей.
- Може, - я не хотіла зараз продовжувати цю розмову, але щось мене підштовхнуло запитати, - але чому він мені нічого не сказав?
- Дівчатка! Молодці! - Я підстрибнула, зачувши голос прямо над своїм вухом. Навіть відчула, як прядка мого волосся неприємно залоскотала вухо, сколихнувшись від його подиху.
- Вам справді подобається, Арсене Вікторовичу? - Вел увімкнула кокетку і вже повним ходом стріляла своїми очима.
- Так, дуже креативно, - він поклав гарячу долоню на моє плече, але швидко забрав її, зосереджено глянув углиб залу, і пішов, побажавши успішного і швидкого завершення нашої роботи.
- Креативно? - пхикнула я. - Він оце на повному серйозі?
- Ой, та ну тебе, - відбила моє зауваження Вел,  - гарно ж виходить! 

Відстань від школи додому здавалася мені підйомом на Говерлу. Сьогодні мені не хотілося довго ступати по шурхотливому листю, дивитися, як відбивається сонце у вікнах, чи взяти по дорозі лате "у Іри", яке я останнім часом так полюбила. Туманний сірий ранок замінив сонячний, але свіжий своєю прохолодою день. Зайшовши додому, кинула сумку на підлогу, зняла кросівки і півгодини сиділа на стільці в коридорі, дивлячись на стіну. Із цим треба щось робити. Макс раптово став настільки важливим, що я ризикувала втратити себе.
Зі ступору мене вивів дзвінок телефону і я судорожно почала шукати його в сумці.
Навіть не глянувши, хто телефонує, швидко підняла слухавку:
- Ало!
- Май, ти вже вдома? - тараторила аж надто радісним голосом моя подруга.
- Так, Вел, вдома. Щось трапилось?
- Так! Тобто, ні. Тобто... Коротше, наша Віка, ну, Вікторія Валеріївна взялася вести театральний гурток і набирає групу. Каже, що спробуємо надати п'єсам свіжого погляду, осучаснимо, одним словом. Я нас записую, окей?
- Вел, я не знаю, це якось..., - такого шаленого піднесення, як Вел, я точно не відчувала.
- Я не чую, що ти там бурмочеш. Тобі не вдасться зрізатися, як Пашка і ми з Деном тебе записуємо. Так, так, уяви собі! Ден - справжній друг і поціновувач мистецтва, а не якесь там... Коротше, о 17:30 маєш бути в школі. У нас перша зустріч. Все, чекаю.

Я видихнула, витримавши цей ураган під назвою "Валерія". Ще кілька хвилин посиділа у втомленій тиші. Вирішила таки підвестися і зробити собі каву з бутербродом. Хтозна, може, той театральний гурток і на краще, принаймні, відволіче мене від постійних нав'язливих думок про Макса, про записки і взагалі... 

* 
Рівно о 17:30 (як і просила Вел) я вже була біля зали (саме там мали проводитися наші зустрічі і репетиції). Із зали вже долинали голоси, тож, я вирішила, що стояти тут немає жодного сенсу і несміливо повернула ручку дверей. Всі сиділи на стільцях у колі і я хихикнула про себе, бо це нагадало сцену із фільмів, де якомусь герою потрібна допомога, бо він сам не справляється і він йде до анонімного клубу алко- чи наркозалежних. І вони так само сидять у колі. То, звісно, не смішно, але у нашої групки зараз були такі ж приречені обличчя. І тільки Віка і Вел сяяли, сповнені натхнення. 
- Ура, ти прийшла! - пискнула подруга.
- Привіт усім. Доброго вечора, Вікторіє Валеріївно, - зніяковіло промовила я.
Всі у відповідь привіталися зі мною "незлагодженим хором".