Негаразди продовжуються

Прокидаюся від розлюченого голосу Макса, хоча він з усіх сил намагається його стишити, щоб я не почула. Долинають лише окремі слова. 

"Я ... сказав... все! Ні! ... перейшов межу". 

Краєм ока помічає мене і вимикає телефон. 

 - Привіт, сонько! - здивовано спостерігаю за раптовою переміною його настрою. Від роздратування, здається, й сліду не залишилось. 

- З ким ти розмовляв? - запитую, намагаючись вкласти у свій голос всю невинність, щоб не розгнівити його цим запитанням. 

Бачу, що йому зовсім не хочеться відповідати. Зітхає. 

- З батьком. Це... це довга історія, Май. І я поки не можу тобі нічого розповісти... Я приготував каву, будеш? 

- Так. А котра зараз година? - відчуття у тілі, наче я взагалі не спала, але, здається, що вже минуло півдня. 

- Майже десята, - протягує мені чашку, бачу, як парує моя кава і примружую очі від улюбленого аромату. 

Сонце освітлює Максове обличчя і тепер ще краще видно, що вчора йому таки добряче дісталося. Синці починають змінювати свій відтінок. Але розпитувати боюся. Боюся сполохати цю мить.  

- Що? - запитує. 

Я починаю швиденько кліпати.  

- Що? - повторюю за ним, як відлуння. 

- Ти дивилася на мене, не кліпаючи, так довго, що я вже думав, що ми тебе втрачаємо, - хмикнув. 

Знічено поводжу плечем. 

Він раптом опиняється зовсім поруч. Моя кава зливається із його кавою в поцілунку. Мурахи бігають по тілу туди-сюди, поки мене не пронизує холодок усвідомлення.  

- Боже! - вигукую. 

- Що таке? - Макс відсторонюється.  

- Майже десята... Мама мала бути після сьомої.
Відчуваю, як паніка охоплює мене, а руки починають тремтіти.
- Щось трапилось. Щось точно трапилось!
- Май, спокійно, - Макс бере за руку, іншою протягує телефон, - дзвони, я впевнений, що все добре, вона просто затрималась.
Набираю і слухаю гудки. Раз, другий... 
Поки не чую тихенький стукіт в двері.
Мчу відчиняти. В голові лунає заспокійливе "мама". Але за дверима бачу Пашку. 

- Привіт! Ти чого...?
- І тобі привіт. Ти що, забула? Будемо замок змінювати. Я з татом. Він швиденько все зробить. Мама вдома?
- Нні..., - не встигаю більше нічого сказати, бо з Пашкиного вигляду розумію, що крізь прочинену "смужку" він таки помітив Макса.
- Що він тут робить? - голос Пашки звучить невдоволено, хоч він і намагається це приховати.
- Він...
- Ти хотів, щоб вона зі зламаним замком провела ніч сама вдома? - голос Макса звучить твердо.
- Я міг..., - почав було Пашка.
- А я зміг, - парирував Макс.
- Хлопці, не зараз. Не до цього, - буркаю розлючено. - Паш, дякую тобі, справді! 

Виходжу на ґанок.
- Доброго дня, Андрію Степановичу!
- Привіт, Майя!
Батько Пашки, здавалося, завжди в гарному настрої.
- Зараз хутенько все виправимо. Як же так вийшло із замком?
- То, то випадковість...
Бачу, як злісно зблискують очі Пашки. Знаю, як він гнівається через те, що я замовчую цю ситуацію. 
Підходжу до нього, шиплю на вухо так, щоб чутно було лише йому.
- Я знаю про що ти думаєш, я піду у відділок, але зараз є проблема важливіша. 
Повертає до мене обличчя із застиглим німим запитанням "що таке?"
Опускаю очі і тихо бурмочу.
- Мама мала приїхати ще години дві тому. Не можу додзвонитися.
Але Пашка не встигає нічого відповісти, бо телефон в моїй руці починає дзижчати. Піднімаю слухавку.
- Мама, мам, що трапилось? Ти де?
- Кицю, тут така справа... Тато вночі потрапив в аварію.
Ноги підкошуються. 
- Мама, він...
- Він вже прийшов до тями.
- Куди їхати? - тремтячим голосом запитую я, ігноруючи стурбовані погляди хлопців і Андрія Степановича.
- Золотко, не треба їхати. Я буду вдома за кілька годин.
- Мам, куди їхати? Я ображена на тата. Так, ображена! Але це не означає, що я його не люблю! - навіть не помітила, як перейшла на крик.
Мама втомлено зітхає, але диктує адресу лікарні. Махаю Максу рукою, шепочу, щоб записав. 

За кілька хвилин отримуємо обіцянку Андрія Степановича, що все буде оk, і що Пашка передасть мені ключ, коли я повернусь і мчу з Максом на його байку. 
Зараз мене охоплюють зовсім інші відчуття, аніж вчора, але присутність і підтримка Макса мене заспокоюють.




* 

Зупиняємось під обдертими стінами старої лікарні. Відчуття, що зміни не торкалися цієї лікарні ще з часів радянського союзу. Напевно, сюди було найближче їхати від місця, де трапилась аварія... Одна думка про це, змушує мене здригнутись. Підходимо до головного входу і мене починає нудити.
- Ти як? - Макс стурбовано вглядається мені обличчя.
- Норм, - протягую хриплуватим голосом. - Ти мене краще тут почекай, тебе, все одно, не пустять.
- Я йду з тобою, не пустять, в коридорі зачекаю. - Макс впевнено підштовхнує мене до входу і заходить за мною. 

Татова палата на третьому поверсі, в кінці коридору бачу силует, котрий впізнаю із тисячі. Ледь не скрикую "мам", але згадую, що тут шуміти не можна. Мама йде нам на зустріч. 

- Мам, як же це? Як це трапилось?
У мами бліде обличчя і червоні очі. Вона невпевнено оглядає Макса.
- Мам, це - Макс...
- Хлопець Майї, - він протягує мамі руку, вона подає свою і я не встигаю отямитися, як Макс злегка цілує мамину руку.
- Ой, - мама ніяково її висмикує і шаріється. 
- Мені приємно з Вами познайомитись. Шкода, що за таких обставин, - продовжує Макс.
- Мам, я можу зайти?
- Він спить, але думаю, так, можеш. Але недовго і тихенько, будь ласка. 

Заходжу в палату і сльози нестримно починають котитися по щоках. Тато здається таким беззахисним. З нашої останньої зустрічі він дуже схуд і постарів. Сідаю поруч, хочу взяти його за руку, але боюся його розбудити. Якусь мить просто сиджу і не ворушусь, намагаюся дихати "через раз" і якомога тихіше. 

- Майя! Це ти, - чую втомлений голос і бачу татові очі.
- Так, я..., - відповідаю. Хочу запитати, як же це трапилось, але водночас не хочу його хвилювати і це запитання так і залишається неозвученим.
- Ти приїхала...
- Хіба ж я могла не приїхати? - запитую.
- Не знаю... Ти була така розлючена. Це зрозуміло, звісно.
І знову тиша. Незручна пауза.
- Тату, - підходжу ближче, цілую в суху неголену щоку,  - моя образа не означає мою нелюбов. Я завжди любитиму тебе! Набирайся сил, будь ласка.