Підозри і переміни

Я не розуміла, як я опинилася на вулиці.
Все, що було на мені - мокрий купальник і ключі, які я стискала в руці так, що від болю долоня горіла і стала багряною.
⠀
- Май.
⠀
Мороз пройшов по моїй шкірі.
⠀
- Майя! - наполегливіше покликав він.
⠀
- Ти... ти гадаєш, що це смішно? - заволала я, - це весело, жарт, розіграш? - голос зірвався і я ледве втрималася на ногах.
Стурбований Макс миттю підлетів і підхопив мене.
- Ти вся тремтиш.
- Ох, справді? - мене розпирало від злості.
- Можливо тому що ідіотські записки з моторошними віршами - це ще квіточки, але спроби мене налякати, топлячи у воді - це вже, бляха, не смішно! Вчора мені здалося, що ти - нормальний, але, Макс, ти придурок! Ти справжній псих! Відпусти! - заверещала я, намагаючись відштовхнути його від себе.
- Майя, Май, заспокойся, що все це означає? Що відбувається? - він і справді не розумів, або ж так вміло прикидався. Мокра пляма від мого купальнику розтеклася по його білій футболці. - Ходімо, ти переодягнешся, бо ще застудишся.
- Я не піду туди. Н-не... не підходь до мене.
- Майя, чорт забирай, що трапилось? - тепер верещав він і, судячи з цієї справжньої реакції, це дійсно був не Макс.
⠀
Я дивилася на нього і мовчала. Він взяв мою руку і легенько стиснув у знак підтримки.
- Давай ти переодягнешся і спокійно мені усе розповіси.
- Я боюся туди іти, - ледь вдалося витиснути із себе бодай якісь слова. Страх та істерика забрали у мене всі сили.
- Я з тобою, не хвилюйся, як переодягатимешся - відвернусь, - він злегка усміхнувся і мені навіть стало трохи спокійніше.
⠀
Швидко, на скільки це було можливо, я стягнула із себе холодний купальник, котрий вже, здавалося, приклеївся до мого тіла.
- Можна було не ховатися за дверима шафки, я все одно не дивлюсь, - хмикнув Макс.
- Тоді як ти знаєш, що я за дверима? - огризнулась я.
- Розслабся, Май, я не якийсь там маніяк, а ще..., - він стишив голос і промовив, - я вмію чекати.
- Уф, який самовпевнений, не дочекаєшся, - буркнула, грюкнувши дверима шафки.
⠀
- То що, все ж таки, трапилось? - запитав хлопець.
⠀
Дев'яносто вісім відсотків всередині мене зручно вмостилися теплим калачиком і впевнено шепотіли, що Макс тут ні до чого, але ті бісові два відсотки гупали у скронях і примушували не довіряти повністю.
⠀
- Ти нікого не бачив, коли підійшов сюди? - відповідати питанням на питання невиховано, але й ми не сидимо зараз на уроці етики.
Він глянув на мене, силкуючись пригадати.
- Ні... Тобто, бачив, звісно, але не біля спортзалу, в школі зараз факультатив з Арсеном Вікторовичом, там осіб десь п'ятнадцять тусується, ну і фізрук ще є, це він мені сказав, що ти тут, чекав, щоб ти ключі віддала.
- Чорт, ключі, я ж обіцяла, що поверну вчасно. Пішли, чого стоїш? - рявкнула я.
- Ок, я допер, ніяких пояснень не буде, я просто придурок і псих, - сумно протягнув Макс.
- Пробач, - глухо відповіла я, - обіцяю, я розповім тобі, але трохи пізніше, я хочу з усім розібратися.
⠀
- Чим ви там займалися? - гнівний скрипучий голос застав нас на виході зі спортзалу зненацька.
- Ми... - пробурмотіла я.
- Майя плавала, а я зайшов за нею, щоб провести додому, - твердо відповів Макс. Він почав стискати мою руку, але вчасно зупинився, розуміючи, що може зробити мені боляче. Я легенько потисла руку у відповідь, намагаючись цим жестом подати знак, щоб він не хвилювався. - Щось не так? - зухвало поцікавився. "Спрацювало" - промайнуло в моїй голові, поки я легенько водила великим пальцем по його руці. А й справді, якого біса? Чого вони мають знічено стояти і затинатися, коли не робили нічого поганого?!
⠀
Каро-зелені очі звузилися за скельцями окулярів, гострі вилиці заполонив рум'янець, а праву руку він поривався стиснути в кулак. Арсен Вікторович поводився дивно. Таким я ще його не бачила. Зараз у ньому не було і сліду від того шарму, яким він підкорював усіх своїх учнів. Ми не могли второпати, що з ним коїться, але його раптовий гнів так швидко змінився на звичну чарівну півусмішку, що склалося враження, що все, що було до цього - лишень наша бурхлива фантазія.

- Все гаразд, Максиме, - вимовив він, - просто, я гадав, що всі, хто затримується у школі довше, обов'язково, зазирає до мене на факультатив, - він перевів все в жарт і ми випустили нервові смішки, пам'ятаючи правило "вчитель жартує - смійся".
⠀
- Ми... Ми якось знайдемо, - для чогось бовкнула я.
Макс "просвердлив" мене поглядом і на якусь мить запала незручна тиша.
- Вибачте, ми поспішаємо, - випалила я на одному подиху, - обіцяла віддати ключ від спортзалу вчасно і це просто вилетіло в мене з голови.
- Так-так, ідіть - промимрив вчитель собі під ніс. Здавалося, думками він був вже десь далеко.
- Жесть, який він сьогодні дивний, - прошипів мені на вухо Макс і ми попрямували до кабінету фізрука.
⠀
Я розривалася між бажанням розповісти йому і спробувати розібратися самій, або ж взагалі забути все, як страшний сон.
⠀
А ще мені було дещо лячно залишатися вдома самій до пізнього вечора. З тих пір, як завершилась мамина відпустка, розмовляли і бачились ми рідко, мало не щодня вона їздила в інше місто на роботу, а поверталася вже тоді, коли я мляво плелася до свого ліжка. Тож, коли Макс запропонував ще трішки прогулятися, для мене ця пропозиція була, як рятівний жилет.
⠀
- Чому ти мене шукав? - я помалу поверталася до реальності і, здавалося, що випадок в басейні був десь далеко і не зі мною... Ми крокували вулицею, а під нашими ногами шурхотіло листя, яке зовсім скоро мало перетворитися на брудну чорну кашу. Більшість приємностей у житті швидко втрачають термін придатності, в тому числі, і красива осінь. Її рекорд триває не більше чотирьох тижнів.
- Я просто хотів тебе побачити...
- Чому? - не вгавала я. Просто не розуміла, що в мені було такого, чого не було в інших. Судячи із розповідей Вел, та і я сама встигла переконатися, Макс не обділений увагою серед дівчат.
- Тобі потрібна причина? - всміхнувся він кутиками вуст. - Подобаєшся ти мені, - підступив на крок ближче і ми опинилися обличчям в обличчя, а потім тихо по складах, - по-до-ба-єш-ся.
- Ти зі мною граєшся, - рівним тоном проказала я, хоч і не знала, чому ця фраза зринула з моїх вуст.
- Хіба що трішки, - лукаво зіщулив очі.
⠀
Небо переливалося всіма відтінками. А він був правий... Воно тут геть інше. Мені чомусь захотілося зберегти цю мить, все що я бачила і чула.
⠀
- Але, - продовжив Макс, - про те, що ти мені подобаєшся - я серйозно.
Маленькі мурашки пробіглися спиною і опинилися десь аж на кінчиках пальців.
⠀
Вечір повільно огорнув нас, натякаючи, що варто було б нам уже попрощатися.
Ми підійшли до воріт мого будинку.
- Сьогодні ти чаю не хочеш? - хитро запитала я. Не тільки ж тобі забавлятися словами, хлопче. Це майже, як пінг-понг і зараз моя черга відбивати.
- Ніі, - його хриплуватий голос м'яко обволікав мій слух.
"Тут і зараз" - пульсувало у скронях.
- Придурок і псих вип'є сьогодні кави ... у себе.
- Ти зіпсував момент, - простогнала я.
Він нахилився.
- Я так не думаю, - прошепотів і зустрів мої губи своїми. Цього разу я не збиралася відпустити його так швидко і відповіла на поцілунок...