Перший поцілунок

- Можна провести додому? - я озирнулася і здивовано на нього поглянула. Це був Макс, із паралельного класу. Кілька разів він сидів позаду мене на історії, коли Арсен Вікторович проводив урок одночасно у двох класах.
Так, мені шалено подобався Максим, до пітніння долонь і тремтіння в колінах, але Вел попередила мене щодо нього, тож, я трималася осторонь, з обережністю. До того ж, його різкі жарти та вільна поведінка жахливо дратували.
- А що, дівчатка, котрі пускають слину на кожен твій жест уже закінчилися? - відрізала я.
- Припини, тобі не личить, - він намагався зазирнути в очі.
- Не личить що? - я осміліла поглянути на нього у відповідь.
- Грати роль, бути не собою, - його впевненість у своїй правоті розлютила мене.
- Звідки ти знаєш яка я?
- Послухай, - зітхнув Макс, явно не бажаючи продовжувати суперечку, - я просто хочу пройтися з тобою, я давно хотів, але тебе складно застати наодинці, без твоїх друзів.
- Не знаю, що тобі це дасть, ну ок, наполягаєш-пішли, але не сподівайся, що це ввійде у звичку.
- Не переймайся завчасно, раптом мені не сподобається, - хмикнув він.
- Я можу і передумати, - холодно зауважила я, хоча всередині все палало.
- Все, мовчу.
⠀
Ми йшли поруч і його аромат зводив мене з розуму, заважаючи мені зберігати спокій.
- Знаєш, - нарешті заговорив Макс, - ти не схожа ні на кого із тутешніх.
- Може, тому, що я не тутешня? - посміхнулася я.
- Ти-справжня, чесна, - продовжував він, - тут більшість прикривається брехнею і боїться, що назовні вилізе хоча б одна із темних таємниць.
- Ти про що? - це зізнання мене спантеличило.
- Не зважай, - і знову ця ідеальна посмішка. - Ти вже звикла до життя тут?
- І так, і ні, - я зосереджено вивчала носки своїх кедів, чомусь довго дивитися на Макса не могла, мені було ніяково, так, як ніколи раніше.
⠀
- Знаєш, що мені подобається найбільше у цьому місті?
- Що?
- Ми з батьком багато де бували, в тому числі і за межами країни, але ніде не зустрічав такого неба. Різних відтінків. Як твої очі.
⠀
Він зазирнув у моє обличчя.
⠀
- Я... Ми... Ми прийшли. Я тут живу, - пробурмотіла я.
- На чай не запросиш?
- Я думаю... Я думаю, у тебе вдома теж є чай, - "Боже, яка дурепа, хочеться провалитися крізь землю".
- Є, - тихо промовив він, - але..., - він нахилився до мене ближче, - але не такий смачний, як твій, - його губи легко торкнулися моїх і мені здалося, що я полетіла разом з осіннім листям вище, вище і вище...
- Бувай, Май, - прошепотів на вухо і я відчула жар від його дихання.
⠀
Вулиці заволокло димом.
Мені хотілося зникнути, заховатися, але я продовжувала дивитися йому вслід.
⠀
*
Увесь наступний день я не могла думати ні про що, окрім вчорашнього поцілунку. Я уникала Макса, я не знала, як мені поводитись.
⠀
Після занять хотілося вимкнути думки і я пішла в басейн, пообіцявши Сергію Анатолійовичу повернути ключ до того, як він ітиме додому.
⠀
Звільнитися від нав'язливих думок ніяк не вдавалось, навпаки, додавалися все нові й нові. Я занурилась у воду і заплющила очі. В цю ж мить чиясь міцна рука схопила мене за волосся і почала тягти вниз. Я хотіла закричати і в паніці наковталася води. Мені бракувало повітря і здавалося, що це і є останні секунди мого життя та все закінчилося так само швидко, як і почалося. Мене відпустили, але коли я припинила кашляли і наважилася розплющити очі, поруч нікого не виявилося. Мене трусило від страху і холоду. На підлозі лежала троянда і мокре послання з ліловою стрічкою.
⠀
"Я довго чекав на відповідь - її немає,
Майя мене боїться, від страху вмирає.
Майя мене не хоче чомусь кохати.
Більше моя Русалка не буде пірнати."