Тихий переслідувач

- Ну, як тобі Арсенчик? - на вустах Вел грала лукава посмішка.
- Норм, - відвівши погляд я почала заклопотано збирати книги до наплічника.
- Норм? Ти серйозно? Та він же красунчик! За ним півшколи сохне, а він обрав нашу Віку.
- Яку ще Віку? - не зрозуміла я.
- Яку ще Віку, - піддразнила Вел, - та ясно яку - нашу класну - Вікторію Валеріївну. Ох, Май, там любов, як в кіно...
- Круто! - відрізала я, - совєт да любовь, чи як там кажуть.
- Все ок, подруго? - здивовано перепитала Вел.
Я витягла із запасів одну зі своїх найкращих посмішок:
- Та, ясно, що ок, ходімо вже, чи ти зібралася тут провести романтичний вечір зі сторожем? - я поглянула на руку, так, наче там був годинник, - ще трохи і він прийде на зміну.
Вел поморщила носика і пирснула зі сміху.
- Фу! Оце вже ні! Ти знаєш, скільки нашому сторожеві років? Мабуть, цілих сто!
⠀
*
Дні минали так швидко, проте кожен із них приносив у собі щось неповторне, щось таке, про що захочеться згадувати, сидячи у каміна за в'язанням шкарпеток для своїх майбутніх онуків.
⠀
Ден більше не діставав, на диво, мені реально кортіло проводити з ним час.
З ним, Вел і, з недавніх пір, Павлом.
Нас прозвали нерозлучниками, та ми й справді стали нерозлийвода. Часом робили божевільні речі, багато чого я спробувала вперше саме з ними.
У нас були дикі серця. Нам не хотілося сидіти на місці, не хотілося зупинятися.
Ми вчилися жити. Жити так, щоб це хотілося пам'ятати.
⠀
Осінь була у самому розпалі, багряне листя хрускотіло під ногами, або ж підривалося і кружляло з вітром у танці.
Десь тиждень тому у нас відкрили секцію із плавання і ми з Вел вирішили записатись.
Не було жодної секунди, щоб я пошкодувала про це рішення. Ніде я не почувалася так вільно, як у воді.
Якби русалки існували насправді, я б точно народилася однією із них.
⠀
Інколи Сергій Анатолійович, наш фізрук, дозволяв мені поплавати після уроків.
Він вважав, що у мене може бути велике майбутнє. Хоч і мої результати свідчили про це, тоді я не замислювалася над серйозними речами, я просто кайфувала від перебування у воді. Це було ще однією, і, певне, найбільшою для мене, насолодою у житті.
⠀
Годинник на стіні відсвічував 16:30.
Ще десять хвилин і потрібно віддавати ключ. Я пірнула, щоб востаннє на сьогодні відчути цю ейфорію, затримала дихання і чекала, поки в голові не почне паморочитись. Дивна розвага, але я чомусь любила цей стан.
Можливо, тому що тоді мій організм ще швидко відновлювався після легких нездужань і я наче гралася із власним самопочуттям, доводячи, що я завжди сильніша.
Цього разу я навіть відчула поколювання на кінчиках пальців, тож, вирішила, не зловживати і вибиратися із води. Та поруч із басейном на мене чекав сюрприз - темно-червона троянда і аркуш паперу перев'язаний ліловою стрічкою.
⠀
Спершу стало моторошно від того, що у приміщенні окрім мене хтось був, а я навіть не почула кроків, та цікавість взяла гору і я розгорнула папірець.
Таке враження, що цей "хтось" дуже любить детективні історії із викраденнями, адже записка була написана не від руки. Літери, що хаотично розмістилися вздовж листа, очевидно, були вирізані із журналів.
⠀
"Ми з тобою, мов дві стихії -
Ти - вода, я - шалений вогонь.
У своїх потаємних мріях,
Я п'ю страх із твоїх долонь."
⠀
Це було перше повідомлення від нього.