Переїзд

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу автора.

Цікаво, а в кожного була своя казочка про появу на світ? Ну там, капуста, лелека і тому подібне...
Привіт, я - Майя, мені 16 і я досі вважаю, що мою історію появи на світ Божий не перевершить ніщо.
Я почалася з морської краплі. Саме так. Але потім світ щось наплутав і викинув мене в пологовому будинку столиці країни.
Недарма, все моє свідоме життя, наче якась невідома сила все тягнула і тягнула мене до моря.
Але, море я "бачила" лише один раз, танцюючи танго у маминому животику.
⠀
Втім, я не шкодувала, що все вийшло саме так.
Мені подобалось наше місто - місто каштанів, нічних прогулянок... Місто контрастів. Місто розбитих надій та нездійсненних, але таких солодких мрій.
⠀
Тато завжди мене прикривав перед мамою, коли вона їхала в чергове відрядження. Не знаю чому, але здавалося, що він аніскілечки не боявся, що зі мною може щось трапитись.
⠀
Та одного разу все змінилося.
Це трапилось восени.
⠀
Осінь - це довгий період складання літнього пазлу. Ти збираєш докупи емоції та спогади, які повинні дати тобі дещицю внутрішньої сили, щоб пережити холод та затяжний смуток.
Цьогоріч, мій пазл розлетівся. Я не бажала складати його, я не хотіла бачити цю картинку цілою.
Хоча... Я і так все добре пам'ятала.
У ці спекотні дні моє серце розбилося вперше.
Ні, не від невзаємного кохання.
А від НЕкохання мого батька до мами.
В його житті з'явилась інша, тож, ми перетворилися на балласт, який просто необхідно було скинути. Що він невдовзі і зробив. Придбав нам нещасний старий будиночок у Богом забутій провінції. Такий прощальний подарунок. Звісно, дві квартири у місті йому не "потягнути", а у нього там робота і майбутня нова сім'я. Розмови про те, що я можу залишитися з батьком не було. Він чудово знав, що ми з Іннусею (його новим айфоном, так я звикла її називати, бо наша з мамою сім'я виявилася старою версією, котра тягне не всі додатки, до того ж має тріщини на екрані і більше не викликає інтересу), так от, ми з Іннусею на одній території - це, як вогонь і розлитий бензин. Таточко перестрахувався. А мої власні перспективи в місті... Хм, ну що ж, за його словами, якщо я гарно складу всі іспити, він допоможе мені повернутися у місто і там влаштуватися. Тільки от... Плювала я на ту допомогу. Ні, не маю я ненависті.
Я маю образу. Глибоку. І цілковите нерозуміння того, що він коїть із власним життям і з життям тепер зовсім іншої сім'ї з двох людей - мами й мене.
⠀
Ми приїхали до нового будинку затемна. Мамі не хотілося одразу ж зустріти когось із наших нових сусідів, не хотілося обмінюватися стандартними фразами, або ще гірше, сидіти на ґанку, розповідаючи свою історію. Я її розумію, тож, те, що ми повкладалися спати прямо на старі пилючні матраци, не розкладаючи своїх речей, не могло зробити цей вечір гіршим. Все і так було погано.
Для нас обох.
⠀
Я відчувала, що мама дивиться на мене, відчувала, як гладить моє волосся, але не розплющувала очей, вдаючи, що сплю. Ще однієї розмови для мене було б забагато.
⠀
"Ми поговоримо завтра", - за стільки часу, здавалося, мама навчилася читати мої думки, іноді це навіть лякало.
Останнє, що я відчула перед тим, як поринути в неспокійний, але такий необхідний сон - це запах її парфумів і вологі губи на моїй щоці.