Фінал!!!

До замку Зорона Алан дістався лише надвечір.

Чорні вежі здіймалися над горами, немов скам’янілі дракони, а над дахами кружляли зоряні тумани.

Стража мовчки провела його до тронної зали.

Коли важкі двері відчинилися, Алан завмер.

Перед ним сидів Зорон.

Він був заввишки понад два метри.

Назвати його людиною було неможливо.

Його могутнє тіло поєднувало в собі риси людини й дракона. Чорна луска вкривала руки та шию, золоті очі світилися в напівтемряві, а за спиною здіймалися складені крила.

Зорон дивився на Алана з такою люттю, що в того похололо всередині.

Алан опустився на коліна.

— Вітаю тебе, великий Зороне… Той, хто гасить зорі…

Його голос тремтів.

— Я вчинив багато зла. Через мене загинуло перше втілення богині…

Величезна драконяча голова повільно нахилилася до нього.

Настільки близько, що гаряче дихання Зорона розвіювало його волосся, немов сильний вітер.

— Так, через тебе! — прогримів дракон. — Ти винен!

Від його голосу здригнулися стіни.

— Але хто ще після такого став би каятися? Хто повернувся б на місце свого злочину й просив прощення?

Золоті очі пронизували душу Алана.

— Я бачу твою жалюгідну душу…

Його голос став холодним.

— «Помолюся — і все налагодиться».

Скільки ж вас таких…

Убогих…

Алан низько схилив голову.

— Я знаю, що винен. Тому забери мене. Нехай пил, на який я перетворюся, поверне до життя мою Натару…

У залі запанувала тиша.

Зорон довго дивився на нього.

Наче читав кожну думку.

Кожен спогад.

Кожен біль.

Нарешті він заговорив:

— Я знаю все, що сталося.

В його голосі вже не було люті.

— І я безмежно радий, що Звіра переможено.

Дракон підвівся.

— Я не можу відмовити своїй сестрі Сорані.

Я допоможу.

Але роблю це лише заради неї.

Бо через тебе вона зазнала страшних страждань і довго відновлювалася після них.

Він дзвінко подзвонив у срібний дзвіночок.

За мить слуги ввезли дивне ложе, схоже на кам’яну кушетку.

— Лягай, Алане.

Хлопець прошепотів молитву й покірно ліг.

Одразу після цього над ложем опустилася важка кришка.

Зорон підняв голову до неба й почав читати стародавню молитву мовою зірок.

Зала наповнилася срібним світлом.

Коли молитва закінчилася, кришка повільно відчинилася.

Але Алана там уже не було.

На його місці лежала лише купка сяючого зоряного пилу.

У цей самий час Аніра молилася на кухні.

Її руки тремтіли.

Серце стискалося від тривоги.

Раптом двері відчинилися.

До кімнати вийшов лікар.

Опустивши голову, він тихо сказав:

— Серце Алана перестало битися…

Аніра завмерла.

Не сказавши ні слова, вона підійшла до вікна.

І побачила в небі самотню падаючу зорю.

Вона летіла крізь темряву, залишаючи за собою срібний слід.

І тоді жінка все зрозуміла.

Незабаром зоряний пил доставили до палацу Сорани.

Зарастра обережно взяла його в долоні.

Потім підійшла до останків Декари й посипала їх чарівним сяйвом.

Уся зала затамувала подих.

Сталося диво.

Три частини тіла почали світитися.

Сяйво ставало дедалі яскравішим.

І раптом перед усіма постали три жінки.

Три втілення Декари.

Усі були приголомшені.

Томір навіть опустився на коліна від здивування.

Зарастра піднялася зі свого місця.

У її голосі лунав грім небес.

— Іменем своїм нарікаю вас, діти мої!

Вона підійшла до наймолодшої.

Тонкої й тендітної, мов юний місяць.

— Ти приходитимеш на небо тоді, коли місячний серп лише народжується. Разом із ним ти зростатимеш і залишатимешся на небі до повного місяця.

Потім вона звернулася до другої.

Красивої, сильної й сповненої життя.

— Ти приходитимеш тоді, коли повний місяць освітлюватиме найтемніші куточки людської душі. Ти пануватимеш від повні й до початку згасання світла.

Нарешті Зарастра підійшла до третьої.

Мудрої та спокійної, яка нагадувала старшу жінку.

— А ти приходитимеш тоді, коли місяць почне спадати. Ти берегтимеш ніч аж до самого молодика.

Богиня підняла руки до неба.

— А тепер виконайте своє призначення!

Усі вийшли до Океану Мудрості.

Там уже чекала небесна колісниця.

Три жінки піднялися до неї.

Колісниця спалахнула срібним сяйвом і почала здійматися в небо.

Усі мовчки дивилися їй услід.

Вона піднімалася все вище й вище.

Поки не перетворилася на яскравий місячний диск серед зоряного моря.

І відтоді на небі завжди сяє Місяць.

Бо Декара стала його душею.

А три її втілення й досі змінюють одне одного, проходячи шлях від народження до зрілості та мудрості, нагадуючи всім живим про вічний колообіг життя.