Глава 15

Зарастра сиділа на своєму троні й нудьгувала.

Нарада щодо зміни сезонів давно закінчилася. Усі питання були вирішені, усі накази віддані. Богиня неба відкинулася на спинку трону й задумливо дивилася кудись удалину.

Її шкіра сяяла темно-синім кольором нічного неба, а довге чорне волосся спадало на плечі, немов оксамитовий каптур.

Вже кілька місяців вона не отримувала жодних новин про свою сестру Сорану.

Єдине, що їй було відомо, — її племінниця Декара веде смертельну боротьбу зі Звіром.

Але більше — нічого.

Очікування ставало нестерпним.

Зарастра вже вирішила, що якщо найближчими днями не отримає жодної звістки, то сама вирушить до замку сестри.

Та раптом двері тронної зали різко відчинилися.

Усередину вбігла жінка з пов’язкою на очах і соколом на плечі.

Зарастра одразу впізнала її.

— Муранда?!

Побачивши провидицю, богиня миттєво підвелася з трону, ніби вже була готова почути найстрашніше.

Муранда важко дихала, спираючись на свою тростину.

— Що сталося? — схвильовано запитала Зарастра. — Ви принесли новини? Кажіть! Вони добрі чи погані?

Старенька підняла голову.

— Погані… дуже погані… Ваша сестра кличе вас. Негайно.

— Що трапилося?!

Не чекаючи пояснень, Зарастра наказала готувати карету.

Незабаром вона вже прямувала до замку Сорани.

Вона впевнено пройшла крізь ворота й швидким кроком попрямувала до тронної зали.

Але щойно переступила поріг — завмерла.

Її обличчя стало темнішим за найчорнішу ніч.

На троні сиділа Сорана.

Двадцять дев’ять мудреців стояли навколішки в молитві.

Біля імпровізованого ложа сиділи Джаранта і Томір.

А на самому ложі…

Лежала Декара.

Точніше…

Три частини її тіла.

У Зарастри перехопило подих.

Крик застряг у горлі.

— Що?.. — прошепотіла вона. — Як це розуміти?

Вона зробила кілька невпевнених кроків уперед.

— Сорано…

Підійшовши до сестри, богиня відчула, як тремтять її ноги.

— Що тут сталося?! — її голос став суворим. — Хтось мені пояснить?!

Сорана не піднімала очей.

— Звір… — ледве чутно сказала вона. — Вона перемогла його… але він…

Раптом Зарастра відчула, як хтось схопив її за ноги.

Вона опустила погляд.

Перед нею стояв Томір.

В його очах блищали сльози.

— Будь ласка! — благав він. — Тільки ви можете її повернути! Нам потрібна Декара! Мені потрібна Декара!

У залі запанувала тиша.

Зарастра довго мовчала.

Потім повільно заговорила:

— Її можна воскресити.

Усі навколо ніби ожили.

На обличчях з’явилася надія.

— Але є одна умова.

Радість одразу змінилася тривогою.

— Мені потрібен зоряний пил. Його можна зібрати лише під час зорепаду. Але, як вам усім відомо, наступний зорепад буде ще дуже нескоро.

— І що ж нам робити? — запитала Джаранта.

— Потрібно покликати Зорона, — несподівано сказала Муранда, яка саме увійшла до зали.

Зарастра кивнула.

— Саме так.

— Але як? — не витримав Томір. — Зорон просто так не прийде і нічого не зробить!

— Я це зроблю.

Усі обернулися.

Біля входу стояв Алан.

Сорана здивовано підвела голову.

— Алан?

Він повільно підійшов уперед.

— Богине… Я зробив багато помилок. І якщо це справді допоможе воскресити мою Натару…

Він опустив голову.

— Тоді я готовий на все.

Тиша знову огорнула залу.

— Добре, — сказав Томір. — І що далі?

Джаранта зробила крок уперед.

— Чудово. Алан вирушить до Зорона і попросить у нього зоряний дощ.

— Але чому саме він? — запитав Томір.

Муранда сумно усміхнулася.

— Тому що лише той, хто помилявся, може щиро просити про прощення. А щирість — це мова, яку Зорон чує найкраще.