Глава 13

Джаранта якось медитувала під деревом.

Трохи заспокоївши розум, вона зосередилася на образі Сорани. Поступово занурюючись у себе дедалі глибше, раптом почула ледь вловимий голос:

— Ма… ма… допоможи мені… ма-а…

Вона спершу не зрозуміла, звідки він лунає. Голос був слабкий, надривний, ніби йшов крізь тріщини самого світу.

Джаранта знову спробувала піти в медитацію глибше.

Але плач не зникав.

Вона чітко відчула — це чоловічий голос.

— Ма… пробач мені, ма…
Пробач…

Він ридав так, ніби розривався зсередини.

І раптом усе змінилося.

Вона опинилася в лісі.

Відкривши внутрішній зір, Джаранта побачила перед собою чоловіка — зарослого, з довгим волоссям і бородою. Він стояв на колінах і тремтів від плачу, сльози стікали по його обличчю, падаючи в землю.

— Хто ти? І чому ти плачеш? — тихо запитала вона.

Побачивши її, чоловік різко кинувся ближче, ніби шукав порятунку:

— Ма… ти почула мене, ма! Це ж я… Волдин!
Ма, пробач… я винен… пробач, ма-а…

Він захлинався сльозами, голос ламався на кожному слові.

Джаранту прошив холодний піт.

Волдин… колишній Сорани?.. Зрадник?.. Той самий?..

Але разом зі страхом прийшло щось інше.

Жаль.

Її серце стислося так, ніби хтось торкнувся найглибшого місця всередині.

Вона ніколи не стикалася з таким у своїх медитаціях.

— Добре… я прощаю тебе. Хто б ти не був і що б ти не зробив…

Чоловік різко підняв голову:

— Почекай… ти не Сорана…
Ти не вона…

І знову зламався в плачі.

Джаранта підійшла ближче, обережно обійняла його, поклала його голову собі на коліна й почала тихо заспокоювати, проводячи рукою по його волоссю.

А потім сказала — ніби в ній говорили одразу дві сутності:

— Ми прощаємо тебе, Волдине. Ми не забуваємо… але ми відпускаємо.

Її слова відгукнулися луною в самому просторі сну.

Вона відкрила очі.

Поруч сидів Томір.

Як завжди — мовчки, ніби він ніколи й не йшов.

— Томір…

— А?

— Ти пам’ятаєш Волдина Софіри?

Хлопець різко зблід.

— Ох, пані… про таке краще не говорити… Не дай Боже, щоб хтось почув…

Але було пізно.

Джаранта вже сказала вголос:

— Я прощаю Волдина.
Прощаю. Прощаємо. Він прощений.

Вона підвелася:

— А тепер іди до Муранди.
Скажи, щоб його викреслили зі списків ворогів.

Бо той, хто прощений, більше не може бути ворогом.

Сорана зустріла Джаранту з незвичним захватом.

— Молодець, ученице!

Вона зробила крок ближче, очі її світилися.

— А тепер… ходімо. Схоже, час настав.

— Для чого? — здивовано запитала Джаранта.

— Муранда відчула Звіра. Він уже близько.

— Того самого?..

— Саме його. І він став сильнішим.

Сорана стала серйозною.

— Нам потрібно закритися в Залі Створення.

Вони увійшли в темний храмовий зал, де тремтіло м’яке світло свічок.

Повітря було густим, ніби саме час тут сповільнювався.

Богиня й Джаранта сіли в медитативні пози навпроти одна одної.

Вони промовили давні молитви — і світ навколо ніби згорнувся в одну точку.

З їхніх чол вийшли срібні ниті, що переплелися між собою і почали формувати сяючу золоту сферу.

Ця сфера дихала, як живе серце світу.

І так вони сиділи… три роки.

Коли прийшов час, вони відкрили очі.

Перед ними стояла дівчина неймовірної краси — ніби народжена зі світла і тиші.

Джаранта на мить злякалась.

Але Сорана спокійно торкнулася її руки.

— Не бійся. Це Декáра… наша донька.

Дівчина зробила легкий уклін і промовила:

— Рада бачити вас, мої творці.