Глава 12

Джаранта прокинулась. Вона лежала на розкішному ліжку. Відкривши очі, вона розгублено озирнулась.

Величезна кімната з високими арковими вікнами відкривала вид прямо в космос — безкінечний, живий, мерехтливий. Посеред кімнати тихо шумів фонтан, розсипаючи світлові відблиски. Простір був поділений на зони: з одного боку — м’які дивани, крісла й щось схоже на камін, де полум’я переливалося дивним блакитним світлом.

Дівчина повільно підвелася й ледь не закричала від страху, коли до неї різко підбіг хлопець.

— Куди ви ?! Вам потрібно лежати! — майже вигукнув він.

— О господи… а ти ще хто? — з подивом запитала Джаранта.

— Ой, ви мене не впізнали? Я Томір… тобто ваш колишній улюбленець, Тогір! — сказав хлопець, усміхаючись.

Джаранта завмерла, наче вкопана. Потім, схопившись за голову, вона швидко рушила до виходу.

Вийшовши з кімнати, вона довго йшла нескінченним коридором, поки не потрапила до тронної зали.

Там її вже чекала Сорана.

Побачивши дівчину, богиня м’яко усміхнулась.

— Ну як ти? — ніжно запитала вона.

— Ви хто? — розгублено прошепотіла Джаранта.

— Ти нічого не пам’ятаєш?

— Не зовсім… я пам’ятаю, як торкнулася якоїсь палиці, а потім мене ніби вдарило струмом… Боже… я що, померла? — з жахом вигукнула вона.

Сорана підійшла ближче, обережно обійняла її за плечі й зазирнула в очі:

— Заспокойся. Усе добре. Сідай.

Вона посадила Джаранту поруч і почала говорити, але дівчина раптово різко підвелась.

— То це ви та сама богиня, яка допустила руйнування свого храму?! І міста?! Це ви не змогли врятувати моє минуле життя?! Як ви це допустили?! Я не хочу цього! Я не хочу бути чиєюсь “половиною”!

Її голос тремтів від гніву й розпачу.

— Де мої батьки?! Ви їх убили?!

— Ні… з ними все добре. Вони відновлюють храм і служать там, — спокійно відповіла Сорана. — Послухай… ти потрібна мені. Ти потрібна людям. Часу мало. Колись знову з’явиться Звір… і лише наші діти зможуть його зупинити. Ти — моя половина.

— Тобто ви хочете, щоб я брала участь у вашій місії? — гірко усміхнулась Джаранта. — І ще й ризикувала життям нашої дитини? Вибачте, але я на це не підписувалась. Я йду.

— Стій. Ти не зможеш повернутися до колишнього життя, — тихо сказала Сорана.

— Чому це?! — різко обернулась вона.

— Твоя енергія змінилася, коли ти торкнулася мого посоха. Ти більше не є людиною… і ніколи нею не була.

У цей момент у залу увійшла Муранда. Вона довго спостерігала, а потім холодно промовила:

— Джаранта тепер належить своїй другій половині. Ви можете піти… але це зробить вам лише гірше.

Ці слова розірвали щось усередині Джаранти.

— Чому я взагалі комусь маю належати?! — вибухнула вона. — Чому я комусь щось винна?! Я — вільна! Ніхто не має права мене ув’язнювати чи диктувати мені правила!

І, не дочекавшись відповіді, вона різко розвернулась і пішла.

Вона довго блукала космічними просторами, поки не дісталась до пляжу. Сівши на теплий пісок, вона обхопила коліна й занурилась у тишу.

Її серце боліло. В одну мить вона втратила все — батьків, звичний світ, саму себе.

Але всередині народжувалося щось нове.

Вона піднялась.

— Я знайду вихід… — тихо сказала вона й пішла далі.

Раптом пролунав голос:

— О-о… ви знайшли Океан Мудрості.

Вона обернулась. Це був Томір.

— Що? — здивувалась вона.

— Океан Мудрості. Ми часто тут купаємось. Якщо ви втомились… я можу піти, а ви залишите у воді всю свою біль і втому.

— Спробуйте… — додав він м’яко. — Богиня теж приходить сюди, коли їй важко.

Не встигла Джаранта щось відповісти, як поруч з’явилась Сорана, тримаючи одяг.

— Ось. Томір має рацію. Тобі потрібно змити з себе цей біль.

Нехотя, але вона вдягла спеціальний купальник і зайшла у воду.

І раптом щось збило її з ніг.

— Урааа! День купань! — пролунало радісне.

На неї налетіли три величезні істоти… вовки.

Вони з шумом і сміхом кинулися у воду, оббризкуючи всіх довкола. Два чорних і два білих вовки — вони гралися, пірнали, кружляли, як діти.

Джаранта спочатку стояла розгублено, а потім… засміялася.

Навіть Муранда, яка підійшла пізніше, не змогла стримати усмішку.

Сорана, трохи заспокоївшись, промовила:

— Це наші захисники.

Вони уособлюють знання і незнання, світло і тінь. Вони завжди разом. Бо якщо зникне одне — зникне рівновага світу.

Вечір повільно опустився на космос.

Вони сиділи на березі Океану Мудрості й вечеряли разом — ніби вперше за довгий час у цьому світі з’явилось щось справжнє, тепле і живе.
Посеред вечері, коли всі вже трохи розслабилися, Джаранта раптом почула голос.

— Со-орана…

Усі миттєво насторожилися.

— Богиня, здається, ви знову комусь потрібні… — розгублено промовив Томір.

Але Джаранта навіть не підняла голови від їжі, лише уважно прислухалась.

— А, ні… це не мене. Це Джаранту кличуть, — спокійно сказала вона.

Бідна дівчина мало не вдавилась.

— Що? Мене?! — перелякано вигукнула вона.

— Угу, — відповіла богиня, навіть не припиняючи їсти.

І в наступну мить Джаранта разом із Томіром опинилися біля величезної площі перед театром.

До них із відчаєм бігла дівчина.

— Будь ласка, допоможіть! Мене звати Тарна, а це Маріла — головна режисерка театру… але ми не можемо знайти спільну мову!

Вона швидко, збиваючись, почала розповідати.

Тарну щойно призначили директоркою та керівницею театру, але в її команді опинилися колишні однокурсники — люди, які постійно всім були незадоволені. Через це репетиції перетворювалися на хаос, а вистави виходили слабкими й неживими.

Найгірше було з Марілою.

— Я не буду в цьому грати! Ваші ідеї — жахливі! — різко кинула та.

Жінки сперечалися так, що ще мить — і могли б справді побитися прямо перед Джарантою.

— Стривайте, стривайте! — раптом сказала вона. — Якщо ви не можете домовитися… тоді сьогодні ви залишаєтесь удвох у театрі й повністю переписуєте сценарій!